Постанова 13.03.2023, справа № 398/1796/20, провадження № 61-432сво22, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати КЦС: головуючого - Червинської М. Є. (суддя-доповідач), суддів: Грушицького А. І., Гулька Б. І., Крата В. І., Луспеника Д. Д., Погрібного С. О., Фаловської І. М., https://reyestr.court.gov.ua/Review/109871518
Спадкодавець - громадянин рф (ОСОБА_5) помер у москві; спадкоємцями
були двоюрідні сестри: ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , які звернулись до нотаріуса міста
москва із заявами про прийняття спадщини за місцем її відкриття та 17.10.2019 у
нотаріуса рф отримали свідоцтво про право на спадщину за законом, відповідно до
якого успадкували 1/2 частину належних ОСОБА_5 грошових вкладів. В Україні ОСОБА_5
мав 3-кімнатну квартиру; заяву про прийняття спадщини в Україні за місцем
знаходження нерухомого майна спадкоємці не подавали; 29.01.2019, вже після смерті
ОСОБА_5, в Україні квартира була продана
ОСОБІ_3 на підставі договору купівлі-продажу, укладеного від імені померлого
ОСОБОЮ_2, який діяв на підставі довіреності, яка була видана померлим ще за
свого життя, посвідчена в консульстві Посольства України в КНР. Вважаючи, що договір
купівлі-продажу від імені померлого був укладений на підставі недійсної довіреності,
у зв`язку з припиненням представництва, на підставі п.6 ч.1ст. 248 ЦК України, ОСОБА_1
звернулася з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , третя особа - ОСОБА_4 , про
визнання вищезгаданого договору купівлі-продажу квартири недійсним, оскільки він
спрямований на порушення її та ОСОБА_4 прав та інтересів як спадкоємців. Місцевий
суд рішенням від 07.07.2021, яке залишене без змін апеляційним судом (постанова
від 24.11.2021) позов задовольнив, вказавши на наявність підстав для
визнання оспорюваного договору недійсним, так як на дату його вчинення ОСОБА_5 помер,
представництво за довіреністю
припинилося, а тому ОСОБА_3 незаконно набув
у власність квартиру особи, яка померла; норми чинного законодавства України, з
урахуванням наявності між Україною та рф договору про правову допомогу, не
покладають на спадкоємця обов`язку одночасно звертатись із заявою про прийняття
спадщини до нотаріальної контори на території України та до нотаріальної
контори на території рф, а тому не заслуговують на увагу доводи апеляційної
скарги про те, що, оскільки ОСОБА_1 не звернулася із заявою про прийняття
спадщини до нотаріальної контори в Україні, то вона не є спадкоємцем після
ОСОБА_5 і не має права на спадщину. Верховний Суд з судовими рішеннями
ниєчих судів не погодився та ухвалив нове рішення про відмову у позові, вказавши
на відсутність порушеного права позивача, так як позивач не є стороною
оспорюваного договору купівлі-продажу і відсутні підстави вважати, що позивач
прийняла у спадщину спірне нерухоме майно в Україні, оскільки заяву про прийняття
спадщини в Україні не подавала; ініціювання спору про недійсність правочину,
договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.
Суддя Грушицький А.І. висловив Окрему думку, згідно якої цивільний
спір необхідно було вирішувати по суті без вказівки про те, що позивач не
вважається такою, що прийняла у спадщину спірне нерухоме майно.
Висновки щодо застосування норми права
Ø У випадку, коли спадкодавець на час смерті
проживав за межами України, і до складу спадщини входять права на нерухоме
майно, яке знаходиться на території України, прийняття спадщини відбувається у
спосіб звернення спадкоємця з відповідною заявою до компетентного органу,
уповноваженого на вчинення нотаріальних дій, за місцем знаходження нерухомого
майна в Україні. Якщо спадкоємець не подав у визначений законом строк нотаріусу
за місцем знаходження нерухомого майна в Україні заяву про прийняття спадщини,
він не може вважатись таким, що прийняв спадщину. Прийняття спадщини за межами
України не свідчить про прийняття спадщини, яка знаходиться в Україні. Такий
факт не має юридичного значення для спадкування права на нерухоме майно,
розташованого на території України.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Щодо відступу від висновку Верховного Суду
Ø Спадкування в Україні регулюється основним
регулятором приватних відносин, яким є ЦК України. Втім за умови наявності в
таких відносинах іноземного елемента застосовується норми Закону України «Про
міжнародне приватне право».
Ø Відповідно до ч.1 ст.1217 ЦК України
спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Ø Місцем відкриття спадщини є останнє місце
проживання спадкодавця. Якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем
відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або основної його
частини, а за відсутності нерухомого майна - місцезнаходження основної частини
рухомого майна (ч.1, 2 ст.1221 ЦК України).
Ø У ст.1223 ЦК України передбачено, що право
на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту,
визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття
спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини
право на спадкування за законом одержують особи, визначені у ст.1261 - 1265
цього Кодексу.
Ø Відповідно до ч.1 ст.1270 ЦК України для
прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з
часу відкриття спадщини.
Ø Згідно з ч.1, 2 ст.1269 ЦК України
спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не
проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених
пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого
самоврядування заяву про прийняття спадщини. Заява про прийняття спадщини
подається спадкоємцем особисто.
Ø Спадкоємець, який прийняв спадщину, може
одержати свідоцтво про право на спадщину (ч.1 ст.1296 ЦК України).
Ø Спадкоємець, який прийняв спадщину, у
складі якої є нерухоме майно, зобов`язаний звернутися до нотаріуса за видачею
йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно (ч.1 ст.1297 ЦК
України).
Ø Іноземний елемент у спадкуванні може
виражатися в одній з таких трьох ознак: 1) спадкодавець або спадкоємець є
громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без
громадянства або іноземною юридичною особою; 2) спадщина знаходиться на
території іноземної держави; 3) юридичний факт, який створює, змінює чи
припиняє правовідносини, мав чи має місце на території іноземної держави
(наприклад, смерть спадкодавця на території іншої держави чи народження дитини,
спадкові права якої захищалися до її народження в іншій державі, тощо).
Ø За наявності хоча б однієї із вказаних
ознак, до відносин спадкування будуть застосовуватися положення Закону України
«Про міжнародне приватне право».
Ø Відповідно до ст.71 Закону України «Про
міжнародне приватне право» спадкування нерухомого майна регулюється правом
держави, на території якої знаходиться це майно, а майна, яке підлягає
державній реєстрації в Україні, - правом України.
Ø Крім норм Закону України «Про міжнародне
приватне право», спадкування з іноземним елементом може регулюватись нормами
міжнародних договорів.
Ø Таким міжнародним договором є Конвенція
про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних
справах, підписана від імені України у м. Мінську 22.01.1993 і ратифікована
Законом України від 10.11.1994 №240/94-ВР (далі - Конвенція), що була чинна на
час розгляду справи судами попередніх інстанцій.
Ø Згідно зі ст.44 Конвенції громадяни кожної
із Договірних сторін можуть спадкувати на територіях інших Договірних сторін
майно чи права за законом чи за заповітом на рівних умовах і в тому ж об`ємі,
як і громадяни даної Договірної сторони.
Ø Відповідно до ст.45 цієї Конвенції право
спадкування майна, крім випадків, передбачених п.2 вказаної статті,
визначається по законодавству тієї Договірної Сторони, на території якої
спадкодавець мав останнє місце проживання.
Ø У п.2 ст.45 Конвенції визначено, що право
спадкування нерухомого майна визначається за законодавством Договірної Сторони,
на території якої знаходиться це майно.
Ø У ст.48 Конвенції передбачено, що
провадження в справах про спадкування рухомого майна компетентні вести установи
Договірних Сторін, на території яких спадкодавець мав останнє місце проживання
на час своєї смерті. Провадження в справах про спадкування нерухомого майна
компетентні вести установи Договірних Сторін, на території яких знаходиться
нерухоме майно.
Ø Спадкування нерухомого майна регулюється
правом держави, на території якої знаходиться майно, а майна, яке підлягає
державній реєстрації в Україні, - правом України, тобто спадкування нерухомого
майна здійснюється за матеріальним правом держави, на території якого це майно
знаходиться (ст.71 Закону України «Про міжнародне приватне право»).
Ø Тлумачення вказаних норм свідчить, що:
-спадкування
права на нерухоме майно, яке знаходиться на території України регулюється
правом України. У випадку, коли спадкодавець на час смерті проживав за межами
України, і до складу спадщини входять права на нерухоме майно, яке знаходиться
на території України, прийняття спадщини відбувається у спосіб звернення
спадкоємця з відповідною заявою до компетентного органу, уповноваженого на
вчинення нотаріальних дій, за місцем знаходження нерухомого майна, тобто, в
Україні;
-подання заяви
про прийняття спадщини за законодавством рф не звільняє спадкоємця від подання
заяви про спадкування за місцем знаходження нерухомого майна, як це передбачено
ст.71 Закону України «Про міжнародне приватне право» та ст.1269 ЦК України;
-якщо
спадкоємець не подав у визначений законом строк нотаріусу за місцем знаходження
нерухомого майна заяву про прийняття спадщини, він не може вважатись таким, що
прийняв спадщину. Спадкування права на нерухоме майно, розташованого за межами
України, не свідчить про прийняття спадщини, яка знаходиться в Україні. Такий
факт не має юридичного значення для успадкування іншої частини права не
нерухоме майно, розташованого на території України, оскільки як міжнародним,
так і національним законодавством задекларована незалежність та самостійність
відповідних спадкових процесів. Обставини прийняття спадщини за кордоном можуть
лише підтверджувати обізнаність спадкоємця про смерть спадкодавця.
Ø Тому Об`єднана палата відступає від
висновку ВС, викладеного у постанові ВС в складі колегії суддів Третьої судової
палати КЦС від 10.02.2021 у справі № 320/5056/17-ц (провадження № 61-7333св20),
згідно якого чинне законодавство, з урахуванням наявності між Україною та
російською федерацією відповідного договору про правову допомогу, не змушує
спадкоємця одночасно звертатись із заявою про прийняття спадщини до
нотаріальної контори на території України та до нотаріальної контори на
території російської федерації.
Щодо вирішення справи по суті
Ø Кожна особа має право на захист свого
цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого
немайнового або майнового права та інтересу (ч.1 ст. 15, ч.1 ст.16 ЦК
України).
Ø Порушення права пов`язане з позбавленням
його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право
повністю або частково.
Ø Для застосування того чи іншого способу
захисту, необхідно встановити які ж приватні (цивільні) права (інтереси)
позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких
приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Ø Відсутність порушеного, невизнаного або
оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є
самостійною підставою для відмови в позові.
Ø У приватному праві недійсність
(нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір,
правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.
Ø Недійсність правочину, договору, акту
органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не
допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх
відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину,
договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних
прав та інтересів є недопустимим (див. постанову ВС у складі Об`єднаної
палати КЦС від 27.01.2020 в справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18).
Ø Недійсність договору як приватно-правова
категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та
інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину
належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком
недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату
породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/
зміни/ встановлення/припинення прав взагалі) (див. постанову ВС в складі
колегії суддів Другої судової палати КЦС 21.12.2021 року в справі №
148/2112/19 (провадження № 61-18061св20).
Ø В ЦК України закріплений підхід, при якому
оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність
правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про
кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.
Ø Оспорюваний правочин визнається недійсним
судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його
дійсність на підставах, встановлених законом (ч.3 ст.215 ЦК України). Правочин,
недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує
правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він
був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду.
Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої
заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину
недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).
Ø Нікчемність правочину конструюється за
допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої
вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах
«нікчемний», «є недійсним».
Ø Нікчемний правочин (ч.2 ст.215 ЦК України)
є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі
будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний
ефект, оскільки діє щодо всіх ( erga omnes ). Нікчемний правочин не створює
юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/ припинення
прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто.
Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною
ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із
заінтересованих осіб цього не вимагає (див. постанову ВС в складі колегії
суддів Другої судової палати КЦС від 08.02.2023 у справі № 359/12165/14-ц
(провадження № 61-13417св21).
Ø Для визнання судом оспорюваного правочину
недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або
іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину;
встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне
цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав
для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного
цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має
встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див. постанову ВС
у складі Другої судової палати КЦС від 17.06.2021 в справі № 761/12692/17
(провадження № 61-37390свп18).
Ø Кожна сторона повинна довести ті
обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень,
крім випадків, встановлених цим Кодексом (ч.1 ст.81 ЦПК України).
Ø Суд оцінює докази за своїм внутрішнім
переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та
безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для
суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість,
достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок
доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в
цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у
справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів)
(частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Ø У справі, що переглядається:
-при зверненні
із позовом про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, ОСОБА_1
посилалась на те, що оспорюваний договір був підписаний ОСОБА_2 від імені
власника майна ОСОБА_5 після його смерті, тобто особою, яка не мала відповідних
повноважень на день укладення правочину. ОСОБА_1 посилалась на те, що
оспорюваним правочином від 29.01.2019, на підставі якого ОСОБА_3 придбав у
ОСОБА_5 , від імені якого на підставі довіреності діяв ОСОБА_2 , спірну
трикімнатну квартиру АДРЕСА_1, зачіпаються її права як спадкоємиці після смерті
ОСОБА_5 ;
-при задоволенні
частково позову суди вважали, що позивач прийняла спадщину після померлого
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 в російській федерації, подавши відповідну заяву 28.03.2019
до нотаріальних органів м. москви. Суди зазначили, що оскільки ОСОБА_5 помер на
території рф й останнім зареєстрованим місцем проживання його була квартира
АДРЕСА_3 , тому місцем відкриття спадщини після його смерті є м. москва рф. При
цьому, суди попередніх інстанцій вважали, що подання заяви про прийняття
спадщини в рф автоматично розповсюджується і на нерухоме майно, яке знаходиться
на території України. Апеляційний суд, зокрема зазначив, що чинне
законодавство, з урахуванням наявності між Україною та рф відповідного договору
про правову допомогу, не змушує спадкоємця одночасно звертатись із заявою про
прийняття спадщини до нотаріальної контори на території України та до
нотаріальної контори на території рф;
-ОСОБА_5 помер
ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. москві. 28.03.2019 ОСОБА_1 звернулась до нотаріальних
органів м. москви з відповідною заявою про прийняття спадщини, але лише в
частині грошових вкладів. Свідоцтво про право на спадщину ОСОБА_1 отримала
у нотаріальній конторі рф. Будь-яких доказів того, що ОСОБА_1 зверталась до
нотаріуса за місцезнаходженням спірного нерухомого майна із заявою про
прийняття спадщину відносно нього в передбачений законом строк, матеріали
справи не містять;
Ø суди не врахували, що у випадку, коли
спадкодавець на час смерті проживав за межами України, і до складу спадщини
входять права на нерухоме майно, яке знаходиться на території України,
прийняття спадщини відбувається у спосіб звернення спадкоємця з відповідною
заявою до компетентного органу, уповноваженого на вчинення нотаріальних дій, за
місцем знаходження нерухомого майна в Україні. Якщо спадкоємець не подав у
визначений законом строк нотаріусу за місцем знаходження нерухомого майна в
Україні заяву про прийняття спадщини, він не може вважатись таким, що прийняв
спадщину;
Ø Об`єднана палата звертає увагу, що,
оскільки заяву про прийняття спадщини на нерухоме майно ОСОБА_1 в Україні не
подавала, тому відсутні підстави вважати, що вона успадкувала належну за життя
ОСОБА_5 квартиру АДРЕСА_1. Оскільки ОСОБА_1 не вважається такою, що
прийняла у спадщину спірне нерухоме майно, яке перебуває на території України,
й не була стороною оспорюваного договору купівлі-продажу від 21.01.2019, то
оспорюваним правочином права та інтереси позивачки не порушені; відсутність
порушеного права ОСОБА_1 є самостійною підставою для відмови в
позові.
Ø За таких обставин, Об`єднана палата вважає
за необхідне касаційну скаргу задовольнити, скасувати оскаржені судові рішення
та ухвалити нове судове рішення про відмову у позові.
Ø Крім того Об`єднана палата звертає увагу
на те, що 01.12.2022 ВР України прийнято Закон України № 2783-IX «Про зупинення
дії та вихід з Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних,
сімейних та кримінальних справах та Протоколу Конвенції про правову допомогу і
правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.1993».
Ø Вказаний Закон передбачає: зупинення дії
Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та
кримінальних справах, вчиненої від імені України у м. Мінську 22.01.1993 і
ратифікованої Законом України від 10.11.1994 № 240/94-ВР, та Протоколу до
Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та
кримінальних справах від 22.01.1993 (далі - Мінська конвенція та
Протокол), вчиненого від імені України у м. москві 28.03.1997 і
ратифікованого Законом України від 03.03.1998 № 140/98-ВР, у відносинах з
рф та Республікою Білорусь (ст.1); вихід з Конвенції про правову допомогу і
правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, вчиненої від
імені України у м. Мінську 22.01.1993 року і ратифікованої Законом України від
10.11.1994 №240/94-ВР, та Протоколу до неї, вчиненого від імені України у м.
москві 28.03.1997 і ратифікованого Законом України від 03.03.1998 №
140/98-ВР (ст.2).
ОКРЕМА ДУМКА, судді Грушицького А. І., https://reyestr.court.gov.ua/Review/109855016
Ø Об`єднана палата може відступити від висновку
щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше
ухваленому рішенні ВС у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої
палати чи об`єднаної палати (ч.2 ст.403
ЦПК України).
Ø На мою думку, такий відступ має
відбуватися щодо застосування конкретної норми матеріального або процесуального
права, а не від дослівного цитування правової норми, висновків за наслідками
встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи чи
умовивоводів (міркувань) суду щодо правовідносин, які виникли між сторонами.
Ø Відступаючи від постанови
Третьої судової палати КЦС у справі № 320/5056/17-ц (провадження НОМЕР_2),
об`єднана палата не вказала, від висновку щодо застосування якої норми права
вона відступає. Такий підхід на мою думку, не сприяє стабільності, системності
та структурованості судової практики.
Ø Не погоджуюсь також із висновком по суті
спору, викладеним на підставі ч.2 ст.416
ЦПК України, у постанові об`єднаної палати.
Ø Загальновідомим в науці цивільного права є
твердження про те, що прийняття спадщини повинно бути безумовним і
беззастережним. Спадкоємець не може прийняти лише частину спадщини і
відмовитись від іншої, успадкувати лише рухоме майно і бути позбавленим права
на інші види не виключеного з цивільного обороту майна, отримати активи і не нести
відповідальність за боргами.
Ø Особливість спадкування нерухомого майна
полягає у тому, що іноземний орган не вправі видати свідоцтво про право на
спадщину на нерухоме майно, розташоване в Україні. Зміст ст.48 Конвенції про
правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних
справах від 22.01.1993 про те, що провадження
у справах про спадкування нерухомого майна компетентні
вести установи Договірної Сторони, на території якої
знаходиться майно, свідчить про те, що свідоцтво про право на спадщину на
нерухоме майно, розташоване в Україні, уповноважений видати лише український
нотаріус. Вказаною нормою права не передбачено обов`язку спадкоємця подавати
заяви про прийняття спадщини у кожній країні, де розташоване спадкове нерухоме
майно, та можливість часткового прийняття спадщини.
Ø Разом з тим, український нотаріус може
видати свідоцтво про право на спадщину для дій за кордоном (без зазначення
конкретного переліку успадкованого майна) для пред`явлення на території тих
держав, з якими Україною не укладено міжнародного договору про правову допомогу
(форма №16 додатка 25 до Правил ведення нотаріального діловодства,
затверджених наказом МЮУ від 22.12.2010
№ 3253/5). Вказане свідчить про те, що прийнявши
спадщину в Україні, спадкоємець має право отримати відповідне свідоцтво,
яким підтверджується факт прийняття спадщини, та отримати за
кордоном правовстановлюючі документи на конкретне нерухоме майно відповідно до
законодавства держави, в якій таке майно знаходиться.
Ø Застосувавши підхід щодо можливості
часткового прийняття спадщини спадкоємцем, об`єднана палата у своїй постанові
не дала відповіді на питання, чи прийняла позивач, яка отримала за кордоном
свідоцтво про право на спадщину за законом на грошові вклади у іноземних
банківських установах, спадщину на рухоме майно, яке знаходилося у
спірній квартирі, грошові вклади в українських банках, інше рухоме майно на
території України, яке належало/могло належати спадкодавцеві.
Ø Навіть якщо погодитися з твердженням про
те, що позивач мала звернутися з відповідною заявою до компетентного органу, уповноваженого
на вчинення нотаріальних дій, за місцем знаходження нерухомого майна в Україні,
то вона такі дії вчинила, оскільки в матеріалах цивільної справи наявна заява
позивача, яка є громадянкою України, адресована «… всім кого це стосується»,
про прийняття спадщини, подана у встановлений українським законодавством
шестимісячний строк.
Ø Справжність підпису позивача засвідчено
приватним нотаріусом Олександрійського міського нотаріального округу
Кіровоградської області, тобто за місцезнаходженням спірного нерухомого майна.
Заяву викладено на нотаріальному бланку та зареєстровано в реєстрі за № 589 (т.
1 а. с. 9).
Ø Наявність вказаної заяви свідчить про прийняття позивачем спадщини відповідно до українського законодавства, а відсутність можливості реалізації прав в нотаріальному порядку пояснюється відчуженням спадкового майна після смерті спадкодавця, що й призвело до звернення спадкоємця в суд.
ØЗа таких обставин вказаний цивільний спір необхідно було вирішувати по суті без вказівки про те, що позивач не вважається такою, що прийняла у спадщину спірне нерухоме майно.
