Постанова 02.11.2021, справа № 369/12666/15-ц, провадження № 61-13359св21, ВС у складі колегії суддів Першої судової палати КЦС: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Усика Г, І., https://reyestr.court.gov.ua/Review/100778783
У листопаді 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до
ОСОБА_2 , треті особи: приватний та державний нотаріуси, просив визнати
недійсним заповіт, визнати недійсним та скасувати свідоцтва про право на
спадщину за заповітом, скасувати запис. Свої вимоги обґрунтовував тим, що
померла його дружина - ОСОБА_4 , після смерті якої відкрилась спадщина на 1/2
частини ж/б з надвірними будівлями. Право власності на 1/8 частини
вказаного будинку успадковано ним як обов`язкова частка у спадщині, інші 3/4-
відповідачем на підставі заповіту, складеного 24.07.2007 та посвідченого
приватним нотаріусом. На підставі вказаного заповіту відповідачу видано
свідоцтво про право на спадщину за заповітом. Інша 1/2 частини будинку належать
сестрі спадкодавця. Після смерті дружини йому стало відомо про заповіт на ім’я
ОСОБА_2, проте всі питання були залагоджені домовленістю щодо режиму користування нерухомим майном, що
входить до спадкового майна, що включала в себе в т. ч недоторканість частки,
яку оформив позивач як обов’язкова частка в спадщині, і тому позивач процесу визнання заповіту недійсним не розпочинав.
Та після того, як Відповідач вийшла заміж у 2011 році, то разом з третьою особою
вирішили позбавити його права власності на його частку у власності на будинок
та через суд домоглися припинення права власності позивача на 1/8 частину
спірного ж/б. Позивач звернувшись до
суду доводив, що його померла дружина на час складання оспорюваного заповіту не
розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними з огляду на її стан
здоров`я та вживання нею лікарських препаратів, а тому просив оспорюваний
заповіт визнати недійсним, як і свідоцтво про право на спадщину за заповітом та
скасувати запис про право власності; також просив визнати причину пропуску
строку звернення до суду поважною та поновити його. Місцевий суд рішенням від
15.03.2021, яке залишене без змін апеляційним судом (постанова від 07.07.2021),
у задоволенні позову відмовив; суди виходили з того, що позивач довів, що на
час складення та підписання оспорюваного заповіту ОСОБА_4 не могла
усвідомлювати свої дії та керувати ними, разом з тим пропущено строк позовної
давності. Верховний Суд відмовив у задоволенні касаційної скарги,
вказавши, що суди дійшли обґрунтованого висновку про доведенність позовних вимог,
однак та обставина, що ОСОБА_1 після смерті своєї дружини домовився з
відповідачем щодо режиму користування нерухомим майном, що входить до
спадкового майна, не може бути визнано судом поважною причиною пропуску такого
строку,а тому суди правильно відмовили у задоволенні позову.
Позиція Верховного Суду
Ø За змістом ст.1217 ЦК України спадкування
здійснюється за заповітом або за законом.
Ø Відповідно до визначення, яке міститься
в ст.1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної
особи на випадок своєї смерті.
Ø Згідно з ч.1, 2 ст.1257 ЦК України заповіт,
складений особою яка не мала на це права, а також заповіт, складений з
порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом
заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що
волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.
Ø Згідно з ч.2 ст.1267 ЦК України за
позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде
встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його
волі.
Ø Стаття 203 ЦК України містить
загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема
зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного
законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної
дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути
вільним і відповідати його
внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин
має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Ø Отже, заповіт, як односторонній
правочин підпорядковується загальним правилам ЦК України щодо
недійсності правочинів. Недійсними є заповіти: 1) в яких волевиявлення
заповідача не було вільним і не відповідало його волі; 2) складені особою, яка
не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для
складання заповіту); 3) складені з порушенням вимог щодо його форми та
посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке
прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником, відсутність у
тексті заповіту дати, місця його складання тощо).
Ø Згідно з частиною першою статті 30 ЦК
України цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення
своїх дій та може керувати ними. Цивільною дієздатністю фізичної особи є її
здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх
здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні
обов`язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх
невиконання.
Ø Стаття 225 ЦК України визначає
правові наслідки вчинення правочину дієздатною фізичною особою, яка у
момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла
керувати ними, зокрема, відповідно до частини першої цієї статті правочин,
який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала
значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом
недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб,
чиї цивільні права або інтереси порушені.
Ø Правила ст.225 ЦК України поширюються
на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент
вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла
усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий
психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого
стану на момент укладення правочину суд зобов`язаний призначити
судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін.
Ø Справи про визнання правочину недійсним із
цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної
експертизи, так і інших доказів.
Ø Зазначений висновок щодо застосування норм
права у подібних правовідносинах наведено у постанові ВС від 30.03.2021 у
справі № 650/1252/17 (провадження № 61-18032св20).
Ø Крім того, ВС у складі Об`єднаної палати КЦС у
постанові від 11.11.2019 в справі № 496/4851/14-ц (провадження №61-7835сво19)
вказав, що підставою для визнання правочину недійсним згідно ч.1 ст.225 ЦК
України може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину
розуміти значення своїх дій та керувати ними.
Ø Для визнання правочину недійсним на
підставі, передбаченій ч.1 ст.225 ЦК України, може бути лише абсолютна
неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та
(або) керувати ними, і в основу рішення суду про недійсність правочину не може
покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях.
Ø Аналогічні висновки містяться у постановах
ВС: від 19.06.2019 у справі № 554/11179/13-ц (провадження № 61-30685св18), від
02.11.2020 року у справі № 326/81/15 (провадження № 61-837св19).
Ø Висновки за результатами розгляду
касаційної скарги
Ø Враховуючи викладене, суди, встановивши
фактичні обставини у справі, дійшли обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_1
належними та допустимими доказами довів, що при посвідченні спірного заповіту
його дружина - ОСОБА_4 за станом свого здоров`я не усвідомлювала значення своїх
дій та не могла керувати ними та що у неї було відсутнє волевиявлення на
складання оспорюваного заповіту.
Ø Разом із тим, особа, яка вважає, що її
права або інтереси порушені, може звернутися до суду за їх захистом лише в
межах визначеного законодавством строку.
Ø Загальна позовна давність встановлюється
тривалістю у три роки (ст.257 ЦК України).
Ø Сплив позовної давності, про застосування
якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч.4
ст. 267 ЦК України).
Ø Частинами1 та 5 ст.261 ЦК України встановлено,
що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або
могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Ø У постанові ВП ВС від 20.11.2018 у
справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18) сформульовано висновок про
те, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів
(статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право
на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що
створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Аналіз статті
261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної
давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов.
ВП ВС зазначає, що позивач повинен також
довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права.
Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного
права можна було отримати раніше.
Ø Для визначення моменту виникнення права на
позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні
(особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.
Ø Аналіз стану поінформованості особи,
вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у ст.261 ЦК
України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи
знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач
не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся
за його захистом до суду, недостатньо.
Ø У постанові 16.06.2020 у справі №
372/266/15-ц (провадження № 14-396цс19) ВП ВС зазначила, що суд застосовує позовну
давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто,
перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у
судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача,
за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не
порушені, суд відмовляє у задоволенні позову через його
необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний
законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це
зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної
давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем (див.,
зокрема, постанови ВП ВС від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, від 31.10.2018
у справі № 367/6105/16, від 07.11.2018 у справі № 575/476/16, від 14.11.2018 у
справі № 183/1617/16 (п.73), від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13
(п.80), від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15 (п.61), № 522/2201/15 (п.62) та №522/2110/15
(п.61), від 07.08.2019 у справі № 2004/1979/12 (п.71), від 18.12.2019 у
справі № 522/1029/18 (пункт 134)).
Ø Установивши, що ОСОБА_1 дізнався про
оскаржуваний ним заповіт ще у грудні 2008 року, а із позовом він звернувся лише
в листопаді 2015 року, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної
інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підставі для відмови у
позові про визнання заповіту недійсним з огляду на пропуск позивачем
позовної давності, про застосування якої заявлено ОСОБА_2 .
Ø При цьому позивач не навів поважних причин
пропуску такого строку. Та обставина, що ОСОБА_1 після смерті своєї дружини
домовився з відповідачем щодо режиму користування нерухомим майном, що входить
до спадкового майна, не може бути визнано судом поважною причиною пропуску
такого строку.
Ø У своїй касаційній скарзі представник
ОСОБА_1 - ОСОБА_3 вказує на необхідність відступлення від висновків щодо
застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах ВП
ВС від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, від 31.10.2018 у справі №
367/6105/16, від 07.11.2018 у справі № 575/476/16-ц, від 26.11.2019 у справі №
914/3224/16, які застосовані судом апеляційної інстанції в оскаржуваному
судовому рішенні.
Ø У вказаних постановах ВП ВС сформульовано
висновок про те, що для правильного застосування ч.1 ст.261 ЦК України при
визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки
безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об`єктивна можливість
цієї особи знати про обставини порушення її прав.
Ø Необхідність відступу від висновків,
викладених у цих постановах заявник обґрунтовує обставинами, які передували
виникненню цього спору, характером спірних правовідносин, відносин між самими
сторонами у справі, а також новим підходом ВП ВС до інституту позовної
давності. Заявник вказує, що судами попередніх інстанцій безпідставно не
враховано доводів позивача про те, що відповідач скористалась пригніченим та
виснаженим станом останнього пов`язаним із боротьбою за життя покійної ОСОБА_4
(хворіла з 1970 року та в 2001 року відбувся рецедив раку) та горем втрати
коханої дружини, довірливим ставленням позивача до неї, ОСОБА_2 свідомо ввела
його в оману та створила сприятливі умови для позбавлення його можливості
своєчасно ініціювати питання оскарження заповіту в судовому порядку. У зв`язку
із чим, позивач не міг об`єктивно сприймати всі ризики пов`язані із порушенням
відповідачем усних домовленостей та усвідомив їх лише в момент, коли його права
на майно були порушені.
Ø Оцінюючи наявність обґрунтованих підстав
для передачі справи на розгляд ВП ВС з метою відступу від попередніх висновків,
суд виходить із такого.
Ø Для відступ від правової позиції потрібна
сукупність підстав, які зумовлюють необхідність повністю або частково
відмовитися від попереднього висновку щодо певного питання на користь іншого,
або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи
тлумачення юридичних норм з метою усунення вад попереднього рішення чи
групи рішень (їхня неефективність, неясність, неузгодженість,
необґрунтованість, незбалансованість, помилковість), що пов`язано зі зміною
суспільних відносин та усунення суперечностей між принципом правової
визначеності та концепцією «живого права» (динамічного тлумачення права) як
складовими верховенства права.
Ø Верховний Суд дійшов висновку про
відсутність підстав для відступу від висновків, оскільки позиція про
застосування позовної давності ґрунтується на тлумаченні норм матеріального
права, яка залишається незмінною. Заявник вважає, що тлумачення норми права
повинно залежати від обставин конкретної справи, з чим Верховний Суд не
погоджується. Тлумачення правових норм, яке полягає у з`ясуванні,
осмисленні дійсного змісту норм права з метою її застосування, не може залежати
(чи змінюватись) від обставин конкретної справи.
Ø Отже, доводи заявника, що стали підставою
для відкриття касаційного провадження не знайшли своє підтвердження.
