Постанова ВП ВС, 25.05.2021, справа №522/9893/17, https://reyestr.court.gov.ua/Review/98235794
18 листопада 2020 року Верховний
Суд у складі колегії суддів Другої судової палати КЦС ухвалив передати справу на розгляд ВП ВС з підстави,
передбаченої п.7 п.1 розділу XIII «Перехідні положення»
ЦПК України.
Ухвала обґрунтована тим, що
визнання заповіту недійсним із мотивів розширеного розуміння вимог до форми і
порядку його посвідчення порушить принцип свободи заповіту. За відсутності
дефектів волі та волевиявлення заповідача при складанні і посвідченні заповіту
кваліфікація останнього як недійсного з підстав, що прямо не передбачені ані
статтею 1257 ЦК України, ані взагалі нормами глави 85 ЦК України, по суті
скасовує вільне волевиявлення заповідача без можливості виразити свою волю
шляхом складення іншого заповіту у зв`язку з його смертю. Тому колегія суддів
вважала за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у
подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду України від
20 лютого 2013 року у справі № 6-2цс13, та вказати, що нотаріальне посвідчення
нотаріусом заповіту поза межами свого нотаріального округу й недотримання
ст.13-1 Закону України «Про нотаріат» не зумовлює недійсність (нікчемність
чи оспорюваність) такого правочину, як вчинення заповіту.
Аналіз норм Книги шостої ЦК України
свідчить, що її нормами визначені вимоги до особи заповідача (ст.1234 ЦК
України), змісту заповіту (ст.1236-1240, 1246 ЦК України), загальні вимоги
до форми заповіту (ст.1247 ЦК України), порядку його посвідчення нотаріусом
(ст.1248, 1249, 1253 ЦК України), для яких законодавцем визначені і
наслідки їх порушення.
Так, у ч.1 ст.1257
ЦК України встановлено правило про нікчемність заповіту, складеного з
порушенням вимог ЦК України щодо особи заповідача, а також заповіту, складеного
з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення.
При цьому, враховуючи, що за
розташуванням вказана стаття є останньою у главі 85 ЦК України про спадкування
за заповітом, за правилами розміщення правових норм стаття 1257 встановлює
правові наслідки саме тих вимог, які викладені до форми та посвідчення заповіту
у главі 85 ЦК України.
Форма заповіту має бути письмова, а
порядок його посвідчення - різний: насамперед нотаріусом з додержанням вимог
статей 1248, 1249 ЦК України, посадовою особою органів місцевого самоврядування
(стаття 1251 ЦК України); іншими посадовими особами, зазначеними у частинах
першій-шостій статті 1252 ЦК України, з додержанням вимог частини сьомої цієї
статті.
Як наслідок, немає жодних підстав
вважати, що посвідчення нотаріусом правочину поза межами свого нотаріального
округу тягне нікчемність заповіту.
Відтак, якщо нотаріус посвідчив
заповіт особи не в межах свого нотаріального округу, це не впливає на форму
правочину і не підпадає під ті вимоги про порядок його посвідчення, які
містяться в ЦК України та тягнуть нікчемність заповіту відповідно до частини
першої статті 1257 ЦК України.
Це може бути додатково обґрунтовано
такими обставинами.
По-перше, у цивільному
законодавстві нікчемність правочинів передбачена у випадках, встановлених
законом, підстав для чого у наведеній ситуації не вбачається.
По-друге, недійсність заповіту з
мотивів розширювального розуміння вимог до форми і порядку його посвідчення,
про які згадується у частині першій статті 1257 ЦК України, матиме наслідком
порушення принципу свободи заповіту.
Стосовно заповіту і в контексті
спірного у цій справі питання, що аналізується, слід звернути увагу на вимогу
частини першої статті 203 ЦК України, за якою зміст правочину не може
суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, також інтересам
держави і суспільства, його моральним засадам. Отже, звертає на себе увагу те,
що тут йдеться, по-перше, про зміст правочину, а не про його форму та порядок
посвідчення; по-друге, про невідповідність змісту не законам, а саме актам
цивільного законодавства.
При цьому вивчення змісту спірного
заповіту та текстів судових рішень не дали жодних доводів для визначення актів
цивільного законодавства, яким би суперечив зміст заповіту.
Посилання на вимоги статті 13-1
Закону України «Про нотаріат», пункту 2 глави 1 Порядку вчинення нотаріальних
дій нотаріусом України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від
22 лютого 2012 року № 296/5, є недоречним виходячи з такого.
По-перше, наведені
нормативно-правові акти не є актами цивільного законодавства у розумінні статті
4, частини першої статті 203 ЦК України.
По-друге, недотримання і порушення
правових норм, що в них містяться, не може нести будь-яких негативних наслідків
для особи, яка такого порушення не вчиняла, оскільки таке застосування норм
права було б порушенням принципу розумності, добросовісності та справедливості
(стаття 3 ЦК України).
Правове регулювання порядку
посвідчення нотаріусом правочинів лежить поза сферою ЦК України і не є
матеріальним правом.
Законодавство про нотаріат і
нотаріальну діяльність не може чинити негативний вплив на матеріальне право -
встановлювати підстави нікчемності правочину, якщо саме таких підстав для його
нікчемності матеріальне право не містить.
Як приклад негативних наслідків,
які містить нотаріальне законодавство, можна навести статтю 9 Закону України
«Про нотаріат», яка передбачає наслідок заборон, що в ньому міститься,
«недійсність нотаріальних дій». При всій вразливості такої правової конструкції
вона вочевидь призводить до відсутності нотаріального посвідчення правочину.
Відтак правочин, посвідчений
всупереч статті 9 вказаного Закону, буде вважатися укладеним з порушенням
форми, і тому є нікчемним (стаття 219 ЦК України).
Нічого подібного не існує в разі
порушення нотаріусом припису закону про діяльність у межах свого нотаріального
округу.
У зв`язку із зазначеним та з
урахуванням наведеної в цій постанові позиції Великої Палати Верховного Суду
для вирішення подібної категорії спорів колегія суддів вважає за необхідне
відступити від висновку про застосування норми права у подібних правовідносинах,
викладеного в постанові Верховного Суду України у справі № 6-2цс13 від 20
лютого 2013 року
Немає коментарів:
Дописати коментар