Визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину

🔥Постанова КЦС ВС від 29.01.2024 № 357/2144/22 (61-12853св23):     

📎https://zakononline.com.ua/court-decisions/show/116606959

👨‍⚖️Суддя-доповідач: Коротенко Є. В.

✅Свідоцтво про право на спадщину може бути визнано недійсним не лише тоді, коли особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, але й за інших підстав, установлених законом. Іншими підставами можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб тощо

✔️Відповідно до статей 1216, 1217 Цивільного кодексу України (далі - ЦК україни) спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Згідно з частиною першою статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Відповідно до статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Згідно з частиною першою статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Відповідно до статті 1258 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово.

Згідно зі статтею 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

У четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини (стаття 1264 ЦК України).

Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (стаття 1270 ЦК України).

Свідоцтво про право на спадщину - це документ, який посвідчує перехід права власності на спадкове майно від спадкодавця до спадкоємців. Видачею свідоцтва про право на спадщину завершується оформлення спадкових прав.

Свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям після закінчення шести місяців з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1298 ЦК України).

Свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом (частина перша статті 1301 ЦК України).

Аналіз статті 1301 ЦК України свідчить, що заявляти вимогу про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину може будь-яка особа, цивільні права чи інтереси якої порушені видачею свідоцтва про право на спадщину.

При цьому оспорювання свідоцтва про право на спадщину відбувається тільки за ініціативою заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимоги про визнання його недійсним (позов про оспорювання свідоцтва).

У постановах від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1316/2227/11 (провадження №61-12290св18), від14 травня 2018року у справі№ 296/10637/15-ц (провадження № 61-2448св18) та від 23 вересня 2020 року у справі № 742/740/17 (провадження № 61-23св18) Верховний Суд виклав правові висновки, відповідно до яких свідоцтво про право на спадщину може бути визнано недійсним не лише тоді, коли особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, але й за інших підстав, установлених законом. Іншими підставами можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб тощо.

У справі, яка переглядається, судами попередніх інстанцій встановлено, що спадкоємець ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , заповіту не залишив. Після його смерті залишилося спадкове майно у вигляді квартири АДРЕСА_2 .

Позивачка ОСОБА_1 є донькою ОСОБА_4 і як спадкоємець першої черги прийняла спадщину у встановлений законом строк.

Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 21 жовтня 2004 року встановлено факт перебування ОСОБА_2 та ОСОБА_4 у шлюбних відносинах. Рішення набрало законної сили 22 листопада 2004 року.

Відповідачка ОСОБА_2 прийняла спадщину у встановлений законом строк.

Інші спадкоємці спадщину після померлого ОСОБА_4 не прийняли.

19 березня 2005 року державним нотаріусом Другої Білоцерківської державної нотаріальної контори Покотіловій В. І. видано свідоцтво про право на спадщину за законом № 1-1491. Спадкове майно, на яке видане свідоцтво, складається з частини квартири АДРЕСА_2 .

З огляду на те, що позивачка у справі, як донька померлого ОСОБА_4 , є спадкоємцем першої черги, а відповідачка ОСОБА_2 , як особа, яка проживала зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини, є спадкоємцем четвертої черги, обґрунтованим є висновок судів попередніх інстанцій про те, що видача державним нотаріусом свідоцтва про право на спадщину за законом на ім`я ОСОБА_2 була вчинена з порушенням порядку черговості права на спадкування за законом, оскільки лише позивачка, як єдиний спадкоємець за законом першої черги, яка прийняла спадщину, мала право на спадкування після померлого ОСОБА_4 .

Разом з тим, відповідачкою ОСОБА_2 в суді першої інстанції було заявлено про застосування наслідків спливу позовної давності.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Для обчислення позовної давності застосовують загальні положення про обчислення строків, що містяться в статтях 252-255 ЦК України.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

При цьому, відповідно до частин першої та п`ятої статті 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18) зазначено, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Аналіз статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше.

Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав - учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (No. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).

Європейський суд з прав людини зауважив, що відмова національного суду обґрунтувати причину відхилення заперечення стосовно спливу позовної давності є порушенням статті 6 Конвенції. Встановлена законом позовна давність була важливим аргументом, вказаним компанією-заявником в ході судового розгляду. Якби він був прийнятий, то це, можливо, могло призвести до відмови в позові. Проте, суд не навів ніяких обґрунтованих причин для неприйняття до уваги цього важливого аргументу (GRAFESCOLO S.R.L. v. THE REPUBLIC OF MOLDOVA, № 36157/08, § 22, 23, ЄСПЛ, від 22 липня 2014 року).

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20 (провадження № 61-9916сво21) дійшов до таких правових висновків:

«Факт видачі спадкоємцю свідоцтва про право власності в порядку спадкування на спадкове майно, право на яке має інший спадкоємець, або видача свідоцтва особі, яка не має прав на спадщину, доводить порушення прав та інтересів особи і саме тому перебіг позовної давності необхідно пов`язувати із фактом видачі свідоцтва про право на спадщину другому із спадкоємців (чи особі, яка не є спадкоємцем), а у разі якщо особа, права та інтереси якої порушені видачою такого свідоцтва, доведе, що про існування такого свідоцтва, яким порушуються його права, йому стало відомо пізніше, то перебіг позовної давності варто пов`язувати саме з таким моментом».

Встановивши, що на час отримання 09 вересня 2006 року ОСОБА_1 свідоцтва про право на спадщину за законом, остання повинна була знати, що інша частина квартири успадкована ОСОБА_2 після смерті ОСОБА_4 , критично оцінивши посилання позивачки на те, що вона дізналася про своє порушене право лише восени 2021 року, тобто через 16 років після отримання відповідачкою оскаржуваного свідоцтва про право на спадщину за законом, приймаючи до уваги що остання постійно проживає в спірній квартирі разом з неповнолітньою дитиною, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відмову у позові за пропуском строку позовної давності.

Доводи касаційної скарги про неврахування судами попередніх інстанцій висновків про застосування норм права у подібних спірних правовідносинах, які викладені у наведених заявником постановах Верховного Суду, є необгрунтованими, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, та встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення судів попередніх інстанцій ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права. Фактично доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

При цьому Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

Верховний Суд встановив, що оскаржені судові рішення судів попередніх інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального права та процесуального права, а доводи касаційної скарги їх висновків не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.

#судовапрактика #спадковіспори #позовнадавність #визнаннянедійснимсвідоцтв

ВИЗНАННЯ НЕДІЙСНОЮ ВІДМОВИ ВІД ПРИЙНЯТТЯ СПАДЩИНИ

ПОСТАНОВА ВС у справі №205/2053/22 від 11.10.2023 https://reyestr.court.gov.ua/Review/114757409

Кредитори спадкоємця звернулись до суду позовом про визнання недійсною його відмови від прийняття спадщини з підстав наявності у ній ознак фраудаторності.

КЦС ВС погодився з доводами позивачів та зазначив, що відповідач, відмовляючись від спадщини на користь близького родича в період примусового виконання судових рішень про стягнення з нього на користь позивачів заборгованості, діяв очевидно недобросовісно, зловживаючи правами кредиторів. При цьому, не маючи іншого житла, відповідач залишився проживати в квартирі, яка входить до спадкової маси.

Воля відповідача під час вчинення цього правочину не відповідала зовнішньому її прояву про реальний перехід права власності на нерухоме майно та була направлена на приховання майна від виконання судових рішень про стягнення з нього грошових коштів, тому цей правочин є фраудаторним.

Така відмова відповідача є правочином, який вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (стст.3,13 ЦК України), підлягає визнанню недійсним з підстав, визначених ч.1 ст.215 ЦК України, тому не регулюється положеннями ч 5 ст.1274 ЦК України. 

Спадкування предмета іпотеки

Постанова КЦС ВС від 10.01.2024 № 308/10527/21 (61-13010св22):

https://reyestr.court.gov.ua/Review/116445935

Суддя-доповідач: Сердюк В. В.

Якщо право власності на предмет іпотеки переходить до спадкоємця фізичної особи - іпотекодавця, такий спадкоємець не несе відповідальність перед іпотекодержателем за виконання основного зобов`язання, але в разі його порушення боржником він відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки

2) Щодо застосування до спірних правовідносин положень статей 1281, 1282 ЦК України

Надаючи оцінку доводам касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що спірні правовідносини після смерті її батька ОСОБА_4 підлягають врегулюванню за положеннями статей 1281, 1282 ЦК України, колегія суддів звертає увагу на таке.

Згідно із статтею 1216 ЦК України (туті надалі в редакції, чинній на час відкриття спадщини ІНФОРМАЦІЯ_1 ) спадкуванням є перехід прав i обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Відповідно до статті 1218 ЦК до складу спадщини входять усі права i обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Перелік зобов`язань, які не входять до складу спадщини, визначений статтею 1219 ЦК України.

Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина друга статті 1220 ЦК України).

За статтею 23 Закону України «Про іпотеку» (тут і надалі в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) у разі у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою.

Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов`язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Як зазначено у рішенні Конституційного Суду України від 14 липня 2020 року № 8-р/2020 у справі за конституційною скаргою ОСОБА_7 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин першої, другої статті 23 Закону України «Про іпотеку» положення частини першої статті 23 вказаного Закону не порушують розумного балансу між правами та інтересами іпотекодержателя (кредитора) і іпотекодавця (набувача іпотечного майна). До того ж факт обізнаності набувача іпотечного майна щодо перебування нерухомого майна в іпотеці не має істотного значення, адже відчуження предмета іпотеки іпотекодавцем за згодою або без згоди іпотекодержателя жодним чином не припиняє іпотеки. Водночас набувач іпотечного майна, до відома якого не доведено інформацію про те, що нерухоме майно є предметом іпотеки, володіє достатніми засобами юридичного захисту, передбаченими чинним законодавством України, у разі порушення його конституційного права власності, а також вимог закону при вчиненні правочину.

У цій справі Конституційний Суд України зазначив, що положення частини першої статті 23 Закону України «Про іпотеку», які визначають наслідки переходу права власності на предмет іпотеки до третьої особи, безпосередньо не стосуються питання позбавлення іпотекодавця (набувача іпотечного майна) права власності на предмет іпотеки або ж його примусового відчуження у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки.

Якщо право власності на предмет іпотеки переходить до спадкоємця фізичної особи - іпотекодавця, такий спадкоємець не несе відповідальності перед іпотекодержателем за виконання основного зобов`язання, але в разі його порушення боржником відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки.

Особливості правового регулювання відносин між кредитором і спадкоємцями боржника регламентуються приписами статей 1281 і 1282 ЦК України.

За статтею 1281 ЦК України спадкоємці зобов`язані повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо їм відомо про його борги та /або якщо вони спадкують майно, обтяжене правами третіх осіб. Кредиторові спадкодавця належить пред`явити свої вимоги до спадкоємця, який прийняв спадщину, не пізніше шести місяців з дня одержання спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину на все або частину спадкового майна незалежно від настання строку вимоги.Якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про прийняття спадщини або про одержання спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину, він має право пред`явити свої вимоги до спадкоємця, який прийняв спадщину, протягом шести місяців з дня, коли він дізнався про прийняття спадщини або про одержання спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину. Кредитор спадкодавця, який не пред`явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті, позбавляється права вимоги.

Згідно із статтею 1282 ЦК України спадкоємці зобов`язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Кожен із спадкоємців зобов`язаний задовольнити вимоги кредитора особисто, у розмірі, який відповідає його частці у спадщині.

Вимоги кредитора спадкоємці зобов`язані задовольнити шляхом одноразового платежу, якщо домовленістю між спадкоємцями та кредитором інше не встановлено. У разі відмови від одноразового платежу суд за позовом кредитора звертає стягнення на майно, яке було передане спадкоємцям у натурі.

Оскільки зі смертю боржника зобов`язання з повернення кредиту входять до складу спадщини, то умови кредитного договору щодо строків повернення кредиту чи сплати його частинами не застосовуються, а підлягають застосуванню норми статті 1282 ЦК України щодо обов`язку спадкоємців задовольнити вимоги кредитора у порядку, передбаченому частиною другою цієї статті.

За змістом наведених норм матеріального права задоволення вимог кредитора спадкоємцями має відбуватись у межах вартості отриманого ними у спадщину майна. У разі неотримання від спадкодавця у спадщину жодного майна особа не набуває статусу спадкоємця і, як наслідок, у неї відсутній обов`язок задовольнити вимоги кредитора померлої особи.

При вирішенні спору про стягнення зі спадкоємця коштів для задоволення вимог кредитора необхідно з`ясувати коло спадкоємців, встановити належність спадкодавцю будь-якого рухомого чи нерухомого майна, вартість отриманого спадкоємцями майна та дотримання кредитором законодавчо визначеного строку пред`явлення вимоги до спадкоємців боржника.

Отже, положення статей 1281, 1282 ЦК України та статті 23 Закону України «Про іпотеку» регламентують особливості правового регулювання відносин між кредитором і спадкоємцями боржника, зокрема, і в зобов`язаннях, забезпечених іпотекою. За змістом цих приписів: 1) у разі переходу права власності на предмет іпотеки у порядку спадкування право іпотеки є чинним для спадкоємця; 2) спадкоємець, до якого перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця; 3) спадкоємець (фізична особа) не несе відповідальність перед іпотекодержателем за виконання боржником основного зобов`язання, але в разі його порушення боржником такий спадкоємець відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки; 4) спадкоємець зобов`язаний повідомити кредитора спадкодавця про відкриття спадщини, якщо йому відомо про борги останнього; 5) кредитор має пред`явити свою вимогу до спадкоємців протягом шести місяців з дня, коли він дізнався про прийняття спадщини або про одержання спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину; 6) наслідком пропуску кредитором вказаних строків звернення з вимогою до спадкоємців є позбавлення кредитора права вимоги.

Оскільки зі смертю позичальника зобов`язання з повернення кредиту включаються до складу спадщини, то строки пред`явлення кредитодавцем вимог до спадкоємців позичальника, а також порядок задоволення цих вимог регламентуються статтями 1281, 1282 ЦК України. Тобто стаття 1281 ЦК України, яка визначає преклюзивні строки пред`явлення таких вимог, застосовується і до кредитних зобов`язань, забезпечених іпотекою.

Частина четверта статті 1281 ЦК України визначає наслідком пропуску кредитором спадкодавця строків пред`явлення вимог до спадкоємців позбавлення права вимоги такого кредитора, який не пред`явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені частинами другою і третьою цієї статті. Сплив строків пред`явлення вимог до спадкоємців має наслідком позбавлення кредитора права вимоги за основним і додатковим зобов`язаннями (припинення його цивільного права), а отже, і неможливість вимагати у суді захисту відповідного права.

Такі правові висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 522/407/15-ц (провадження № 14-53цс18).

Вимога може бути заявлена кредитором безпосередньо спадкоємцю, а також через нотаріуса за місцем відкриття спадщини, який у строк, встановлений статтею 1281 ЦК України, приймає вимоги кредиторів спадкодавця.

Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 30 листопада 2022 року у справі № 171/2639/18 (провадження № 61-18637св21).

Оскільки у справі, яка переглядається, спадкодавець ОСОБА_4 був і позичальником за кредитними договорами, і іпотекодавцем за договорами іпотеки, то після його смерті відбувається заміна позичальника за кредитним договором на спадкоємця, який прийняв у спадщину спадкове майно. Такий спадкоємець за визначених у законодавстві умов надалі несе відповідальність за кредитним договором у межах вартості майна, одержаного у спадщину.

За інформацією, яка міститься у Єдиному державному реєстрі судових рішень та є загальнодоступною, рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 26 січня 2017 року у справі № 308/4218/15-ц, яке набрало законної сили 19 липня 2022 року, частково задоволено позов ТОВ «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_4 та стягнено на користь ТОВ «Кредитні ініціативи» заборгованість за кредитним договором у розмірі 176 844,96 грн.

У цій справі встановлено, що спадкоємцями після смерті ОСОБА_4 є: дочка ОСОБА_5 (заяву про прийняття спадщини подала ІНФОРМАЦІЯ_2), дочка ОСОБА_1 та дружина ОСОБА_8 (заяву про прийняття спадщини подали 12 липня 2021 року).

Тобто ОСОБА_5 у межах встановленого частиною першою статті 1270 ЦК України строку звернулася до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини.

З урахуванням наведених обставин, ТОВ «Кредитні ініціативи» 24 березня 2021 року направило ОСОБА_5 повідомлення про іпотечне застереження, в якому зазначило, що у зв`язку з порушенням ОСОБА_4 зобов`язань за кредитним договором у нього виникла заборгованість у розмірі 1 399 496,36 грн. Посилалося на те, що у випадку не усунення порушень на 31 (тридцять перший) день з дня отримання цієї вимоги ТОВ «Кредитні ініціативи» залишають за собою право на вжиття заходів щодо дострокового повернення суми кредиту, що залишилася, сплати нарахованих процентів та пені, інших штрафних санкцій, які підлягають уточненню на дату фактичного повернення коштів шляхом продажу предмету іпотеки будь-якій особі або набуття права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов`язань в порядку, встановленому статтями 37, 38 Закону України «Про іпотеку».

Вказана вимога отримана ОСОБА_5 06 квітня 2021 року (том 1, а. с. 122).

08 квітня 2021 року ТОВ «Кредитні ініціативи» звернулося до приватного нотаріуса Ужгородського міського нотаріального округу Кузьо Г. В. із заявою-претензією з вимогами до спадкоємців, в якій повідомило про наявність у померлого ОСОБА_4 заборгованості за кредитним договором від 13 липня 2007 року в розмірі 1 399 496,36 грн. Крім того, ТОВ «Кредитні ініціативи» просило приватного нотаріуса Ужгородського міського нотаріального округу Кузьо Г. В.: прийняти та долучити до спадкової справи заяву-претензію від 08 квітня 2021 року; довести до відома спадкоємців зміст пред`явленої претензії кредитора, про що інформувати кредитора; інформувати про спадкоємців, які подали заяви про прийняття спадщини або відмовилися від неї; інформувати кредитора про видачу свідоцтва про право на спадщину спадкоємцям боржника; завести спадкову справу на підставі пред`явленої претензії кредитора.

Отримавши вимогу про наявність у померлого ОСОБА_4 заборгованості за кредитним договором від 13 липня 2007 року, ОСОБА_5 не задовольнила цю заборгованість у порядку, передбаченому частиною другою статті 1282 ЦК України, ніяких дій щодо погашення заборгованості не вчинила.

За даними з Єдиного державного реєстру судових рішень рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 26 січня 2017 року у справі № 308/4218/15-ц було оскаржено в апеляційному порядку ТОВ «Кредитні ініціативи» та ОСОБА_4 .

Ухвалою Закарпатського апеляційного суду від 16 лютого 2021 року зупинено провадження в справі № 308/4218/15-ц до залучення правонаступників ОСОБА_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 . В ухвалі вказано, що 14 січня 2021 року до Закарпатського апеляційного суду надійшло клопотання від адвоката Бачинської А. В., яка представляла інтереси ОСОБА_4 , у якому вона просила вирішити питання залучення правонаступника та зупинення провадження у справі. На обґрунтування клопотання вказано, що ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер, а згідно з довідкою Оноківської сільської ради на момент смерті ОСОБА_4 разом із ним проживала його дочка - ОСОБА_5 .

Відповідно до ухвали Закарпатського апеляційного суду від 19 листопада 2021 року до апеляційного суду 17 листопада 2021 року надійшла відповідь на запит від приватного нотаріуса Ужгородського міського нотаріального округу Кузьо Г. В. про те, що спадкоємцями ОСОБА_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , за законом є: дочка померлого ОСОБА_5 , яка подала заяву про прийняття спадщини ІНФОРМАЦІЯ_2 ; дружина померлого ОСОБА_8 та дочка померлого ОСОБА_1 , які подали заяви про прийняття спадщини ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Ухвалою Закарпатського апеляційного суду від 19 листопада 2021 року поновлено провадження у справі № 308/4218/15-ц за апеляційними скаргами ТОВ «Кредитні ініціативи» та ОСОБА_4 на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 26 січня 2017 року за позовом ТОВ «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_4 про стягнення кредитної заборгованості. Залучено ОСОБА_5 , ОСОБА_8 і ОСОБА_1 до участі в справі як правонаступників відповідача - ОСОБА_4 .

Ухвалою Закарпатського апеляційного суду від 18 січня 2022 року до участі в справі як правонаступника ТОВ «Кредитні ініціативи» залучено ТОВ «ФК «Єврокредит».

Постановою Закарпатського апеляційного суду від 19 липня 2022 року апеляційні скарги ТОВ «ФК «Єврокредит», ОСОБА_5 , ОСОБА_8 та ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 26 січня 2017 року - без змін.

Тобто, будучи обізнаною про наявність у ОСОБА_4 невиконаних зобов`язань за кредитним договором та судового рішення про стягнення зі спадкодавця, якого в подальшому було замінено на його правонаступників, на користь кредитора кредитної заборгованості, позивачка ОСОБА_1 не надала суду доказів щодо повідомлення кредитора спадкодавця про відкриття спадщини та щодо підтвердження її наміру задовольнити вимоги кредитора у розмірі, який відповідає її частці у спадщині, із заявою про прийняття якої вона звернулася 12 липня 2021 року, тобто після позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки та реєстрації права власності на іпотечне майно за ТОВ «ФК «Єврокредит».

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004).

Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) вказано про застосування доктрини venire contra factum proprium (заборона суперечливої поведінки), яка базується на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці).

У цій справі Об`єднана палата Касаційного цивільного суду вказала на те, що в основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Наприклад, у статті I.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказується, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Враховуючи наведене, Верховний Суд доходить висновку, що у справі, яка переглядається, кредитор дотримався встановлених законом строків для пред`явлення вимоги до спадкоємців ОСОБА_4 (подання ТОВ «Кредитні ініціативи» 08 квітня 2021 року нотаріусу заяви-претензії), зокрема до ОСОБА_1 , а остання, будучи обізнаною про наявність у спадкодавця заборгованості за кредитним договором, не погасила її у встановленому законом порядку, дій щодо погашення заборгованості не вчинила, що свідчить про недобросовісність її дій.

З урахуванням викладеного доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що правовідносини, які виникли між ТОВ «ФК «Єврокредит» і ОСОБА_4 після його смерті, трансформувалися у зобов`язальні правовідносини між іпотекодержателем і спадкоємцями боржника та підлягають врегулюванню за нормами Закону України «Про іпотеку» у системному зв`язку з положеннями статей 1281, 1282 ЦК України знайшли своє підтвердження під час перегляду справи в касаційному порядку, проте їх не застосування судами не впливає на результат вирішення справи про відмову в задоволенні заявлених ОСОБА_1 позовних вимог, однак мотиви такої відмови підлягають зміні.

3) Щодо вирішення спору по суті

Відмовляючи ОСОБА_1 у задоволенні заявлених нею позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що реєстрація за ТОВ «ФК «Єврокредит»права власності на домоволодіння на АДРЕСА_1 та нежитлову будівлю кафе-бару на АДРЕСА_2 проведена з дотриманням положень Законів України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та «;Про іпотеку». Під час проведення такої реєстрації державному реєстратору були надані всі необхідні документи, визначені пунктом 61 Порядку № 1127.

Колегія суддів Верховного Суду з наведеними висновками судів про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 погоджується, проте звертає увагу на те, що суди попередніх інстанцій дійшли таких висновків на підставі помилкових мотивів.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку»(у редакції, чинній станом на 13 липня 2007 року) іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом (частина перша статті 3 Закону України «Про іпотеку»).

За частиною першою статті 35 Закону України «Про іпотеку» в разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. У цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Положення частини першої цієї статті не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку (частина друга статті 35 зазначеного Закону).

Тобто підставою для задоволення вимог іпотекодержателя шляхом позасудового врегулювання є надсилання іпотекодавцю письмової вимоги про усунення порушення.

За змістом статті 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.

Відповідно до частин першої та другої статті 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді.

Наявність відповідного застереження в іпотечному договорі, яке за своїми правовими наслідками прирівнюється до договору про задоволення вимог іпотекодержателя та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки.

Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20).

Судами встановлено, що у пункті 5.2 іпотечних договорів, укладених між банком та ОСОБА_4 13 липня 2007 року та 25 лютого 2008 року, сторони узгодили, що звернення стягнення на предмет іпотеки може відбуватися у позасудовому порядку, зокрема шляхом прийняття предмета іпотеки у власність іпотекодержателем. Тобто сторонами іпотечних договорів узгоджено задоволення вимог іпотекодержателя шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов`язань у порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку».

Визначена у частині першій статті 35 Закону України «Про іпотеку» процедура подання іпотекодержателем вимоги про усунення порушення основного зобов`язання та (або) умов іпотечного договору передує прийняттю іпотекодержателем рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовий спосіб на підставі договору (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 червня 2019 року у справі № 205/578/14-ц, провадження № 14-48цс19).

Зазначені норми спрямовані на забезпечення фактичного повідомлення боржника, аби надати йому можливість усунути порушення, і цим запобігти зверненню стягнення на майно боржника. Тому повідомлення боржника потрібно вважати здійсненим належним чином за умови, що він одержав або мав одержати повідомлення, але не одержав його з власної вини. Доказом належного здійснення повідомлення може бути, зокрема, повідомлення про вручення поштового відправлення з описом вкладення.

Аналогічний висновок викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 23 червня 2020 року у справі № 645/1979/15-ц (провадження № 14-706цс19).

У разі дотримання іпотекодержателем порядку належного надсилання вимоги про усунення порушення основного зобов`язання діє презумпція належного повідомлення іпотекодержателя про необхідність усунення порушень основного зобов`язання, яка може бути спростована іпотекодавцем в загальному порядку. За відсутності такого належного надсилання вимоги іпотекодавець не набуває права звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання.

Відповідно до положень частин першої-третьої статті 23 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на час відкриття спадщини) у разі у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою.

Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов`язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Якщо право власності на предмет іпотеки переходить до спадкоємця фізичної особи - іпотекодавця, такий спадкоємець не несе відповідальність перед іпотекодержателем за виконання основного зобов`язання, але в разі його порушення боржником він відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки.

Судами встановлено, що 13 липня 2007 року між ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» та ОСОБА_4 укладено кредитний договір № 115/7-07.

З метою забезпечення виконання зобов`язання за вказаним кредитним договором ОСОБА_4 уклав з ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк»нотаріально посвідчені іпотечні договори № 196/23-2007 від 13 липня 2007 року та № 29/23-2008 від 25 лютого 2008 року, за якими передав банку в іпотеку належні йому домоволодіння на АДРЕСА_1 та нежитлову будівлю кафе-бару на АДРЕСА_2 (том 1, а. с. 86-96).

17 грудня 2012 року ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» відступило право вимоги за кредитним договором № 115/7-07 (з подальшими змінами і доповненнями) та договорами іпотеки № 196/23-2007 від 13 липня 2007 року та № 29/23-2008 від 25 лютого 2008 року ТОВ «Кредитні Ініціативи».

Боржник ОСОБА_4 неналежним чином виконував умови кредитного договору від 13 липня 2007 року № 115/7-07, у зв`язку з чим ТОВ «Кредитні Ініціативи» 03 лютого 2020 року надіслало на його адресу повідомлення про іпотечне застереження, яке отримано ОСОБА_4 за життя 12 лютого 2020 року.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер. Після його смерті відкрилася спадщина.

ІНФОРМАЦІЯ_2 дочка ОСОБА_4 ОСОБА_9 - ОСОБА_10 подала нотаріусу заяву про прийняття спадщини після його смерті, після чого ТОВ «Кредитні ініціативи» 24 березня 2021 року направило на її адресу повідомлення про іпотечне застереження, в якому зазначило про наявність у ОСОБА_4 заборгованості за кредитним договором у розмірі 1 399 496,36 грн. Посилалося на те, що у випадку не усунення порушень на 31 (тридцять перший) день з дня отримання цієї вимоги ТОВ «Кредитні ініціативи» залишають за собою право на вжиття заходів щодо дострокового повернення суми кредиту, що залишилася, сплати нарахованих процентів та пені, інших штрафних санкцій, які підлягають уточненню на дату фактичного повернення коштів шляхом продажу предмету іпотеки будь-якій особі або набуття права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов`язань в порядку, встановленому статтями 37, 38 Закону України «Про іпотеку».

Вказана вимога отримана ОСОБА_5 06 квітня 2021 року (том 1, а. с. 122).

Водночас, отримавши таку вимогу, ОСОБА_5 жодних дій щодо погашення заборгованості за кредитним договором не вчинила.

27 травня 2021 року між ТОВ «Кредитні ініціативи» та ТОВ «ФК «Єврокредит» укладено договір факторингу, за умовами якого до ТОВ «ФК «Єврокредит» перейшло право грошової вимоги за кредитним договором від 13 липня 2007 року № 115/7-07, а також за договорами, що укладені на забезпечення виконання зобов`язань боржника за основним договором, а саме за іпотечним договором № 196/23-2007 від 13 липня 2007 року та іпотечним договором № 29/23-2008 від 25 лютого 2008 року (том 1, а. с. 97-100).

Виходячи з цього, 03 червня 2021 року ТОВ «ФК «Єврокредит» у порядку, передбаченому пунктом 5.2.1 іпотечного договору та статтями 36, 37, 38 Закону України «Про іпотеку», звернуло стягнення на предмети іпотеки - домоволодіння на АДРЕСА_1 та нежитлову будівлю кафе-бару на АДРЕСА_2 шляхом іпотечного застереження набуття предметів іпотеки у власність (том 1, а. с. 126-129).

Враховуючи наведене, іпотекодержатель дотримався вимог щодо належного надсилання спадкоємиці ОСОБА_4 - ОСОБА_5 вимоги про усунення порушення основного зобов`язання, яка останньою отримана, що в свою чергу надавало йому право звернути стягнення на предмет іпотеки у позасудового порядку.

Звертаючись до суду з вказаним позовом ОСОБА_1 посилалася на те, що внаслідок звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку та проведення за ТОВ ФК «Єврокредит» реєстрації права власності на таке майно, порушені її права, оскільки вона як спадкоємиця ОСОБА_4 не отримувала вимоги про намір здійснити стягнення на майно, а направлення вимоги на ім`я іпотекодавця ОСОБА_4 після його смерті суперечить вимогам цивільного законодавства, яке регулює порядок пред`явлення вимог кредитором спадкодавця до неї як спадкоємиці останнього.

Перевіряючи зазначені доводи, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що такі не ґрунтуються на нормах чинного законодавства, оскільки права ОСОБА_1 зверненням стягнення на предмет іпотеки не порушені, враховуючи наступне.

СПАДКУВАННЯ НЕВИПЛАЧЕНОЇ ЧОРНОБИЛЬЦЮ ДОПЛАТИ ДО ПЕНСІЇ

---

Постанова 05 січня 2024 року, справа № 295/4158/23, провадження № 61-18022св23, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати КЦС: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М., https://reyestr.court.gov.ua/Review/116291128

---

У березні 2023 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ГУ ПФУ в Житомирській області, просила стягнути на її користь невиплачені її померлій матері 130 376 грн. підвищення до пенсії, визначене рішенням окружного адміністративного суду від 11.08.2021 (про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії щодо нарахування та виплати доплати до пенсії особі, потерпілій внаслідок Чорнобильської катастрофи, передбаченої ст.39 Закону України «Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», як непрацюючому пенсіонеру, який проживав на території радіоактивного забруднення, починаючи з 30.10.2020, в розмірі двох мінімальних заробітних плат, щомісячно). Позивачка вказувала, що вона, як дочка, є спадкоємцем після смерті матері та має право на одержання невиплачених сум, виконала власні розрахунки невиплачених сум та зазначила,  що на її переконання рішення суду не виконано, бо доплата до пенсії підлягала нарахуванню та виплаті в розмірі двох мінімальних заробітних плат щомісячно. Позиція ПФУ полягала в тому, що за пенсійною справою померлої на виконання рішення суду від 11.08.2021 нараховані кошти (сума доплати) на загальну суму 44 132,96 грн, (різниця між сумами призначеної (76 761,87 грн) та виплаченої (32 628,91 грн) за цей період пенсії); питання виплати заборгованості, нарахованої на виконання рішення суду, може бути вирішено у разі зміни сторони стягувача. Місцевий суд рішенням від 27.06.2023, яке залишене без змін апеляційним судом (постанова від 15.11.2023) позов задовольнив частково, стягнув підвищення до пенсії в сумі 44 132,96 грн., вказавши, що  за ст.1227 ЦК України членам сім`ї спадкодавця передаються (або включаються до складу спадщини у разі відсутності членів сім`ї) ті суми соціальних виплат, які належали спадкодавцю за життя, проте, не були одержані ним, в той час як позивачем не надано належних доказів на підтвердження розміру нарахованої пенсії саме в сумі 130 376,00 грн, заявлені вимоги ґрунтуються на власних розрахунках. Також суди вказали, що погоджуються із доводами відповідача з приводу того, що процесу виконання рішення суду в частині виплати пенсійних нарахувань передує процес їх розрахунку, який є виключною компетенцією відповідача; аналіз правильності відповідних рішень може бути наданий судом лише у випадку їх оскарження в порядку адміністративного судочинства; право на перерахунок певних виплат мала винятково спадкодавець, що була їх одержувачем, оскільки така можливість пов`язана з її суб`єктивним правом, а у позивача як спадкоємця не виникло права вимагати перерахунку суми, перерахунок яких не здійснив відповідач за життя спадкодавця. Верховний Суд скасував судові рішення нижчих судів у відмовній частині позову та в цій частині направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції, так як суди неправильно застосували ст.1227 ЦК України та відмовили у стягненні 86 243,04 грн; суди мали дослідити зроблений позивачем розрахунок, перевірити його, оцінити, а в разі незгоди - зазначити правові аргументи на їх спростування та навести в рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов`язок суду.

---

Короткі висновки:

…невиконання рішення суду, яке набрало законної сили за життя спадкодавця, про зобов`язання пенсійного фонду здійснити нарахування та виплату спадкодавцю підвищення до пенсії, не позбавляє його спадкоємця (спадкоємців) можливості спадкувати право на отримання грошових сум пенсії. У розумінні положень статті 1227 ЦК України ці суми вважаються такими, що належали до виплати спадкодавцю.

---

Позиція Верховного Суду

---

Ø Суми заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомог у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю, відшкодувань у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, інших соціальних виплат, які належали спадкодавцеві, але не були ним одержані за життя, передаються членам його сім`ї, а у разі їх відсутності - входять до складу спадщини (ст.1227 ЦК України).

Ø При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (ч.4ст.263 ЦПК України).

Ø У ст.1227 ЦК встановлено сингулярне правонаступництво членів сім`ї спадкодавця на отримання належних йому та неотриманих ним за життя грошових сум заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, інших соціальних виплат. Указані суми включаються до складу спадщини лише у разі відсутності у спадкодавця членів сім`ї чи їх відмови від права на отримання вказаних сум. Специфіка правонаступництва прав на отримання сум заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомог у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю, відшкодувань у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, інших соціальних виплат обґрунтовується необхідністю: а) створення умов для охорони майнових інтересів членів сім`ї спадкодавця в разі, коли вони не є його спадкоємцями; б) забезпечення можливості реалізації права на одержання членами сім`ї спадкодавця належних йому грошових коштів без дотримання передбаченої ЦК України процедури оформлення спадщини (див. постанову ВС у складі Об`єднаної палати КЦС від 14.02.2022 у справі № 243/13575/19 (провадження № 61-11268сво20)).

Ø Право на одержання грошових сум заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, інших соціальних виплат виникає у членів сім`ї спадкодавця внаслідок вказівки закону (ст.1227 ЦК) та додаткового юридичного факту - смерті спадкодавця. Окрім цього, звичайно, необхідно щоб спадкодавець не реалізував належне йому право на отримання певних сум. Причини, через які ці суми не були отримані, можуть бути різноманітними, але закон не надає їм юридичного значення. Моментом, з якого виникатимуть права на отримання виплат, буде момент смерті спадкодавця. Законодавець не вказує, що перехід права на отримання цих сум є спадкуванням, а члени сім`ї - спадкоємцями. Це має важливе значення, оскільки дозволяє зробити висновок, що на набуття права на одержання грошових сум відповідно до статті 1227 ЦК України не поширюються норми про спадкування за заповітом або законом, зокрема, щодо усунення від спадкування (стаття 1224), прийняття, строків прийняття та оформлення спадщини, врахування цих сум при визначенні розміру обов`язкової частки (стаття 1241 ЦК), задоволення вимог кредиторів (стаття 1281 ЦК). Відповідно при включенні зазначених прав до складу спадщини їх спадкування має відбуватися за правилами, встановленими для спадкування за заповітом або законом (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати КЦС від 14 лютого 2022 року у справі № 243/13575/19 (провадження № 61-11268сво20)).

Ø Право на перерахунок певних виплат, яке мав винятково спадкодавець, що був їх одержувачем, оскільки така можливість пов`язана з його суб`єктивним правом (зокрема, право на страхові виплати). Саме тому у членів сім`ї спадкодавця або ж у спадкоємців не виникає права вимагати перерахунку відповідних сум. Теж саме стосується і випадку вимагати призначення тієї чи іншої виплати. Тому потрібно відмежовувати ситуації при застосуванні положень ст.1217 ЦК за яких члени сім`ї чи спадкоємці вимагають перерахунку чи призначення певних виплат та випадки за яких спадкодавцю неправомірно припиняють ті чи інші виплати (див. постанову ВС у складі Об`єднаної палати КЦС від 14.02.2022 у справі № 243/13575/19 (провадження № 61-11268сво20)).

Ø Судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Невиконання судових рішень має наслідком юридичну відповідальність, установлену законом. Судові рішення не можуть бути переглянуті іншими органами чи особами поза межами судочинства, за винятком рішень про амністію та помилування (ч.2, 4,7 ст.13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Ø Судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами (частина перша статті 18 ЦПК України).

Ø Тлумачення ст.1227 ЦК України, з урахуванням принципу розумності, свідчить, що невиконання рішення суду, яке набрало законної сили за життя спадкодавця, про зобов`язання пенсійного фонду здійснити нарахування та виплату спадкодавцю підвищення до пенсії, не позбавляє його спадкоємця (спадкоємців) можливості спадкувати право на отримання грошових сум пенсії. У розумінні положень статті 1227 ЦК України ці суми вважаються такими, що належали до виплати спадкодавцю. Правопорядок не може допускати ситуації коли нівелюється законна сила судового рішення. Очевидно, що такий підхід дозволяє отримати результати, яких розум і справедливість могли б очікувати.

Ø У справі, що переглядається:

…

-суди не звернули уваги, що невиконання рішення суду, яке набрало законної сили за життя спадкодавця, про зобов`язання пенсійного фонду здійснити нарахування та виплату спадкодавцю підвищення до пенсії, не позбавляє його спадкоємця (спадкоємців) можливості спадкувати право на отримання грошових сум пенсії. У розумінні положень статті 1227 ЦК України ці суми вважаються такими, що належали до виплати спадкодавцю. Правопорядок не може допускати ситуації коли нівелюється законна сила судового рішення. Очевидно, що такий підхід дозволяє отримати результати, яких розум і справедливість могли б очікувати. Тому суди зробили неправильний висновок про застосування статті 1227 ЦК України та про відмову в позові про стягнення 86 243,04 грн;

-при визначенні розміру заборгованості відповідача, суди зобов`язані належним чином дослідити подані стороною докази (у цьому випадку - зроблений позивачем розрахунок), перевірити їх, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а в разі незгоди з ними повністю бо частково - зазначити правові аргументи на їх спростування та навести в рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов`язок суду. Як наслідок суди не перевірили розрахунок позивачки та не з`ясували, право на стягнення якої суми коштів має позивачка. Тому судові рішення в оскарженій частині слід скасувати та передати справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

ПРО ВИЗНАННЯ ЗАПОВІТУ НЕДІЙСНИМ

🔥Постанова КЦС ВС від 29.11.2023 № 755/141/19 (61-7760св23), 📎https://reyestr.court.gov.ua/Review/115712596

👨‍⚖️

✅Запровадження воєнного стану може бути підставою, яка відповідно до ч. 1 ст. 127 ЦПК України повинна враховуватися при вирішенні питання щодо поновлення процесуального строку, якщо пропуск строку знаходиться в прямому причинному зв`язку з такими обставинами. Разом з тим, якщо процесуальний строк був пропущений до початку війни, питання про його поновлення повинно вирішуватися з врахуванням причин, з яких строк був пропущений, та тривалості пропуску строку до запровадження воєнного стану. Безумовно, що стан війни в Україні створює об`єктивні перешкоди для реалізації своїх прав на судовий захист. Проте, в умовах воєнного або надзвичайного стану конституційні права людини на судовий захист не можуть бути обмежені

✔️Доводи касаційної скарги ОСОБА_2 , з посиланням на постанову Верховного Суду від 11 січня 2023 року у справі № 127/27446/20 (провадження № 61-11002св22), про те, що після отримання висновку експерта від 30 листопада 2022 року № 746 вона та її представник неодноразово зверталися до апеляційного суду з клопотаннями про долучення нових доказів, які б у випадку їх дослідження експертами дали можливість дійти до однозначного висновку про психічний розлад здоров`я спадкодавця у момент складання заповіту, з обґрунтуванням поважності причин їх неподання раніше, а саме, що необхідні документи знаходилися у смт БабинціБучанського району Київської області, тоді як через широкомасштабну збройну агресію російської федерації проти України на території вказаного населеного пункту велися бойові дії у період з 25 лютого по 01 квітня 2022 року, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

У постанові Верховного Суду від 11 січня 2023 року у справі № 127/27446/20 (провадження № 61-11002св22) вказано, що введення та продовження строку воєнного стану у зв`язку з триваючою широкомасштабною збройною агресією російської федерації проти України було визначено в законодавчому порядку. Запровадження воєнного стану може бути підставою, яка відповідно до частини першої статті 127 ЦПК України повинна враховуватися при вирішенні питання щодо поновлення процесуального строку, якщо пропуск строку знаходиться в прямому причинному зв`язку з такими обставинами. Разом з тим, якщо процесуальний строк був пропущений до початку війни, питання про його поновлення повинно вирішуватися з врахуванням причин, з яких строк був пропущений, та тривалості пропуску строку до запровадження воєнного стану. Безумовно, що стан війни в Україні створює об`єктивні перешкоди для реалізації своїх прав на судовий захист. Проте, в умовах воєнного або надзвичайного стану конституційні права людини на судовий захист не можуть бути обмежені.

Згідно зі статтею 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом, а відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

У пункті 26 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 15 травня 2008 року у справі «Надточій проти України» (заява № 7460/03) зазначено, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

За правилами частини першої статті 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Праву особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондує обов`язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватися від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються його безпосередньо, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення ЄСПЛ від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С. А. проти Іспанії», заява № 11681/85).

Згідно з пунктом 23 рішення ЄСПЛ від 06 вересня 2007 року у справі «Цихановський проти України» національні суди мають створювати умови для того, щоб судове провадження було швидким та ефективним. Зокрема, національні суди мають вирішувати, чи відкласти судове засідання за клопотанням сторін, а також, чи вживати якісь дії щодо сторін, чия поведінка спричинила невиправдані затримки у провадженні.

У справі, яка переглядається, сторона відповідача подала клопотання про призначення посмертної судово-психіатричної експертизи 15 вересня 2020 року, а апеляційний суд задовольнив таке клопотання 02 грудня 2020 року, тобто до введення 24 лютого 2022 року воєнного стану у зв`язку з триваючою широкомасштабною збройною агресією російської федерації проти України.

З огляду на те, що у відповідача було достатньо часу для подання матеріалів, які, на її думку, були необхідні для проведення експертизи, як до моменту призначення судом експертизи, так і до введення воєнного стану на території України (у тому числі й тих, які знаходилися у смт Бабинці Бучанського району Київської області), то суд апеляційної інстанції обґрунтовано не прийняв до уваги нові докази, подані заявником вже після отримання висновку експерта від 30 листопада 2022 року № 746.

#судовапрактика #строки #процесуальністроки #воєннийстан #процесуальніпитання 

🤗Канал ЦДСП у "Telegram": https://t.me/cdoslidzennasp

Усунення від спадкування

🔥Постанова КЦС ВС від 07.12.2023 № 676/1299/21 (61-10618св22):

📎https://reyestr.court.gov.ua/Review/115598554

👨‍⚖️Суддя-доповідач: Краснощоков Є. В.

✅Усунення від права на спадкування особи, яка не має такого права, зокрема, у зв`язку з неприйняттям нею спадщини, є неможливим. Тому у справах про усунення особи від права на спадкування суд має першочергово з`ясувати чи має відповідач право на спадкування, тобто чи є він спадкоємцем, який спадщину прийняв, оскільки в протилежному випадку у позивача відсутнє право та/або інтерес, який підлягає судовому захисту

✔️Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина першої статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справа № 582/18/21 (провадження

№ 61-20968 сво 21).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження

№ 61-2417сво19).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23).

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

У статтях 1217, 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом.Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Право на обов`язкову частку відповідно до частини першої статті 1241 ЦК України мають малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов`язкова частка).

Згідно з частинами першою-третьою статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України).

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини (частина перша статті 1269 ЦК України).

Відповідно до статті 1272 ЦК України, якщо спадкоємець протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її.

У частинах п`ятій, шостій статті 1224 ЦК України передбачено, що за рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані. Положення цієї статті поширюються на всіх спадкоємців, у тому числі й на тих, хто має право на обов`язкову частку у спадщині, а також на осіб, на користь яких зроблено заповідальний відказ.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 лютого 2019 року у справа № 471/601/17-ц (провадження № 61-38452ск18), на як посилається особа, яка подала касаційну скаргу, вказано, що «відповідно до частини другої статті 2 Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» реєстрація місця проживання або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами, або підставою для їх обмеження. Таким чином, сама по собі реєстрація місця проживання разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини не може свідчити відповідно до частини третьої статті 1268 ЦК України про своєчасність прийняття спадщини».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 березня 2020 року у справі № 133/1625/18 (провадження № 61-1419св20) вказано що «судом установлено, що сторони у справі є спадкоємцями ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Відповідно до положень частини п`ятої статті 1224 ЦК України особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо судом буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані. Виходячи зі змісту частини п`ятої статті 1224 ЦК України та з урахуванням роз`яснень, наданих судам у пункті 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування», правило частини п`ятої статті 1224 ЦК України стосується всіх спадкоємців за законом, зокрема й тих, які відповідно до СК України не були зобов`язані утримувати спадкодавця».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19), на яку є посилання у касаційній скарзі, вказано, що «суди, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19)). Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору (аналогічну правову позицію викладено у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 761/6144/15-ц (провадження № 61-18064св18)). Велика Палата Верховного Суду зазначає, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту».

Право на обов`язкову частку - це суб`єктивне майнове право окремих спадкоємців першої черги (стаття 1261 ЦК України) отримати певну частку у спадщині, незалежно від змісту заповіту. Хоча норми про право на обов`язкову частку розміщені у главі, присвяченій спадкуванню за заповітом, за своєю сутністю право на обов`язкову частку належить до спадкування за законом. Тобто право на обов`язкову частку існує лише за наявності заповіту. Коло осіб, які мають право на обов`язкову частку у спадщині, визначене статтею 1241 ЦК України, є вичерпним і розширювальному тлумаченню не підлягає. Тлумачення абзацу другого частини першої статті 1241 ЦК України свідчить, що зменшення розміру обов`язкової частки у спадщині можливе з урахуванням (а) характеру відносин між спадкоємцями і спадкодавцем; (б) наявності інших обставин, що мають істотне значення. Позбавлення особи права на обов`язкову частку судом ЦК України не передбачено, хоча особа, яка має право на обов`язкову частку, може бути усунена від права на спадкування відповідно до статті 1224 ЦК України (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 травня 2018 року у справі № 483/597/16-ц (провадження № 61-5184св18).

У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК Українивизначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити (частина перша статті 264 ЦПК України).

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (частини перша, друга та третя статті 367 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

предметом позову є вимога про усунення від права на спадкування за законом обов`язкової частки ОСОБА_2 після смерті спадкодавця ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 ; підставою позову - доводи ОСОБА_1 , як спадкоємця за заповітом, що ОСОБА_2 ухилялася від надання допомоги своєму чоловіку ОСОБА_4 , який через хворобу перебував у безпорадному стані;

суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_2 перебувала у зареєстрованому шлюбі зі спадкодавцем ОСОБА_4 станом на день його смерті, була зареєстрована за адресою проживання ОСОБА_4 , однак постійно не проживала з ним, оскільки 11 січня 2020 року виїхала за межі України і з того часу до 02 квітня 2021 року в Україну не поверталась; заяву про прийняття спадщини після ОСОБА_4 ОСОБА_2 не подала. Тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що відповідач спадщину не прийняла, відповідно не має права на спадкування після смерті ОСОБА_4 ;

апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції не врахував підстави і предмет позовних вимог, що обрані ОСОБА_1 і відмовив у задоволенні позову з тих підстав, з якими позивач не зверталась до суду та не обґрунтовувала своїх вимог. Проте апеляційний суд не врахував, що для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду; усунення від права на спадкування особи, яка не має такого права, зокрема, у зв`язку з неприйняттям нею спадщини, є неможливим. Тому у справах про усунення особи від права на спадкування суд має першочергово з`ясувати чи має відповідач право на спадкування, тобто чи є він спадкоємцем, який спадщину прийняв, оскільки в протилежному випадку у позивача відсутнє право та/або інтерес, який підлягає судовому захисту;

суд апеляційної інстанції не спростував висновки суду першої інстанції, що відповідач спадщину не прийняла, тому не має права на спадкування після смерті ОСОБА_4 , у зв`язку з чим помилково аналізував по суті обставини, передбачені статтею 1224 ЦК України, які є підставою для усунення особи від права на спадкування.

За таких обставин суд апеляційної інстанції змінив судове рішення, яке відповідає закону, що є підставою для скасування постанови суду апеляційної інстанції і залишення в силі рішення суду першої інстанції.

#судовапрактика #спадковіспори #усуненнявідправаспадкування 

🤗Канал ЦДСП у "Telegram": https://t.me/cdoslidzennasp

Строк прийняття спадшини

🔥Постанова КЦС ВС від 07.12.2023 № 548/2415/21 (61-6134св23):  

📎https://reyestr.court.gov.ua/Review/115598646

👨‍⚖️Суддя-доповідач: Погрібний С. О.

✅В екстрених випадках, коли існує ризик пропущення строку для прийняття спадщини, спадкоємець має право направити нотаріусу за місцем відкриття спадщини електронне повідомлення (аналог телеграми), в якому зазначити про прийняття спадщини. Відтак законодавство України передбачає альтернативні варіанти процедури прийняття спадщини, що спрощує процес реалізації прав спадкоємців

✔️Відповідно до статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

За правилами статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України).

За правилами частини першої статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Відповідно до статті 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.

Подання заяви про прийняття спадщини є дією, що її повинен вчинити спадкоємець, який бажає прийняти спадщину у разі, коли він не проживав на час відкриття спадщини постійно зі спадкодавцем.

Відповідно до частини третьої статті 1272 ЦК України за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.

Поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є такі, що пов`язані з об`єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.

Правила частини третьої статті 1272 ЦК України про надання додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини можуть застосовуватися, якщо у спадкоємця були перешкоди для подання такої заяви та ці обставини визнані судом поважними.

Якщо ж у спадкоємця перешкод для подання заяви не було, а він не скористався правом на прийняття спадщини через відсутність інформації про смерть спадкодавця, незнання приписів закону тощо, то немає правових підстав для визначення додаткового строку для прийняття спадщини.

Такі правові висновки викладено у постановах Верховного Суду України від 04 листопада 2015 року у справі № 6-1486цс15 та від 23 серпня 2017 року

у справі № 6-1320цс17, а також у постановах Верховного Суду від 17 жовтня 2019 року у справі № 766/14595/16 (провадження № 61-6700св19), від 30 січня 2020 року у справі № 487/2375/18 (провадження № 61-10136св19), від 31 січня 2020 року у справі № 450/1383/18 (провадження № 61-21447св19).

Поважними причинами пропуску строку визнаються, зокрема тривала хвороба спадкоємців; велика відстань між місцем постійного проживання спадкоємців і місцем знаходження спадкового майна; складні умови праці, які, зокрема, пов`язані з тривалими відрядженнями, в тому числі закордонними; перебування спадкоємців на строковій службі у складі Збройних Сил України; необізнаність спадкоємців про наявність заповіту тощо.

Суд не може визнати поважними такі причини пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини, як юридична необізнаність позивача щодо строку та порядку прийняття спадщини, необізнаність особи про наявність спадкового майна та відкриття спадщини, похилий вік, непрацездатність, невизначеність між спадкоємцями, хто буде приймати спадщину, відсутність коштів для проїзду до місця відкриття спадщини, несприятливі погодні умови тощо.

Подібний висновок викладений Верховним Судом у постанові від 17 березня 2021 року у справі № 638/17145/17 (провадження № 61-17764св20).

Отже, практика суду касаційної інстанції у цій категорії справ є сталою та незмінною.

З урахуванням наведеного, якщо спадкоємець пропустив шестимісячний строк для подання заяви про прийняття спадщини з поважних причин, закон гарантує йому право на звернення до суду з позовом про визначення додаткового строку для подання такої заяви.

Вирішуючи питання визначення особі додаткового строку, суд досліджує поважність причини пропуску строку для прийняття спадщини. Оцінка поважності причин пропуску строку звернення із заявою про прийняття спадщини повинна передусім стосуватися періоду часу від моменту відкриття спадщини й до спливу шестимісячного строку, встановленого законом для її прийняття. Саме протягом цього періоду мають існувати об`єктивні та істотні перешкоди для прийняття спадщини. Інші періоди досліджуються, якщо ці перешкоди почали існувати протягом згаданого шестимісячного строку та тривали до моменту звернення до нотаріуса або до суду.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року

у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) зроблено висновок про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тож певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

Верховний Суд наголошує, що обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язками, відносинами і залежностями. Таке з`ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

У справі, що переглядається, ОСОБА_1 у позовній заяві просив визначити йому додатковий строк для прийняття спадщини, посилаючись на те, що він пропустив цей строк з поважних причин, оскільки у період часу з 18 вересня 2020 року до 31 серпня 2021 року перебував далеко за межами України на роботі у плаванні на наливному танкері «Пріам» в Тихому океані, Охотському, Беринговому та Японському морях і не міг зійти на берег у порту через протипандемічні заходи

у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби.

У відповіді на відзив на позов ОСОБА_1 також зазначив, що йому тривалий час не було відомо про смерть батьків. Лише 01 вересня 2021 року після того, як він зійшов на берег, його дружина ОСОБА_5 повідомила про смерть батька та матері.

Суди першої та апеляційної інстанцій врахували усталену практику Верховного Суду та зробили обґрунтовані висновки про те, що ОСОБА_1 не довів існування об`єктивних та непереборних перешкод на вчинення ним своєчасних дій щодо прийняття спадщини після смерті матері.

У такому висновку суди керувалися тим, що позивач не надав належних, допустимих та достатніх доказів на підтвердження доводів про те, що під час перебування на роботі у плаванні на морському судні він не мав можливості зійти на берег у порту через протипандемічні заходи у зв`язку із поширенням коронавірусної хвороби або ж не міг відправити заяву поштою в паперовому чи в електронному вигляді.

Довідки ТОВ «Морський Стандарт-Бункер» від 31 серпня та від 22 жовтня 2021 року доводить лише те, що позивач дійсно працював на посаді моториста-донкермана на нафтоналивному судні з 18 вересня 2020 року до 31 серпня 2021 року, проте у них не зазначено відомостей про умови та характер праці, режим роботи.

Верховний Суд погоджується з наведеними висновками судів, оскільки саме лише перебування за межами країни не є поважною причиною пропуску строку для подання спадкоємцем заяви про прийняття спадщини, яка унеможливила чи в інший спосіб перешкодила йому вчасно здійснити таку дію.

Процедура подання заяви про прийняття спадщини визначена пунктом 3 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 22 лютого 2012 року за № 282/20595

(далі - Порядок № 296/5), відповідно до пункту 3.5 глави 10 якого якщо заява, на якій справжність підпису спадкоємця не засвідчена, надійшла поштою, вона приймається нотаріусом, заводиться спадкова справа, а спадкоємцю повідомляється про заведення спадкової справи та необхідність надіслати заяву, оформлену належним способом (справжність підпису на таких заявах має бути нотаріально засвідченою), або особисто прибути до нотаріуса за місцем відкриття спадщини.

Згідно з підпунктами 3.11.3, 3.11.6 пункту 3.11 глави 3 Положення про порядок вчинення нотаріальних дій в дипломатичних представництвах та консульських установах України, затвердженого спільним наказом Міністерства юстиції України, Міністерства закордонних справ України від 27 грудня 2004 року № 142/5/310, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 27 грудня 2004 року за № 1649/10248, спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно зі спадкодавцем, має подати консулу заяву про прийняття спадщини. Письмова заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто консулу. Справжність підпису на таких заявах має бути нотаріально засвідченою. Якщо заява, на якій справжність підпису спадкоємця не засвідчена, надійшла поштою, вона приймається консулом, заводиться спадкова справа, а спадкоємцю пропонується надіслати заяву, оформлену належним способом, або прибути особисто до консула.

У постанові від 13 квітня 2023 року у справі № 607/13549/21

(провадження № 61-562св23) Верховний Суд виснував, що в екстрених випадках, коли існує ризик пропущення строку для прийняття спадщини, спадкоємець має право направити нотаріусу за місцем відкриття спадщини електронне повідомлення (аналог телеграми), в якому зазначити про прийняття спадщини, що узгоджується з пунктом 2.1 глави 10 Порядку № 296/5. Відтак законодавство України передбачає альтернативні варіанти процедури прийняття спадщини, що спрощує процес реалізації прав спадкоємців.

Отже, позивач не був позбавлений можливості звернутися із відповідною заявою про прийняття спадщини до посольства України в іноземній країні, яке виконує консульські функції, або подати заяву про прийняття спадщини до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини через засоби поштового чи електронного зв`язку.

Доказів, які б свідчили про наявність перешкод для подання такої заяви, позивач до суду не подав.

Також потрібно наголосити на тому, що позивач в позовній заяві навів одні обставини, які, за його твердженням, зумовили пропуск строку для прийняття спадщини, зокрема, перебування на роботі за межами України та неможливість зійти на берег з морського судна через карантинні обмеження. Втім, у відповіді на відзив на позовну заяву ОСОБА_1 також послався на те, що він не знав про смерть батьків до 01 вересня 2021 року. Ці обставини є взаємовиключними, оскільки необізнаність про факт смерті спадкодавців є першопричиною пропуску строку й унеможливлює свідоме існування у спадкоємця інших перешкод у прийнятті спадщині, зокрема, характер та віддаленість роботи.

Суди першої та апеляційної інстанцій правильно врахували, що необізнаність спадкоємця про факт смерті батьків не є об`єктивними та непереборними труднощами, з якими закон пов`язує поважність причин пропуску строку для прийняття спадщини.

Такі висновки судів узгоджуються з висновками Верховного Суду, викладеними

у постановах від 17 березня 2021 року у справі № 638/17145/17

(провадження № 61-17764св20) та від 28 березня 2022 року у справі № 750/2158/21 (провадження № 61-753св22), відповідно до яких суд не може визнати поважними такі причини пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини, як юридична необізнаність позивача щодо строку та порядку прийняття спадщини, необізнаність особи про наявність спадкового майна та відкриття спадщини. Якщо ж у спадкоємця перешкод для подання заяви не було, а він не скористався правом на прийняття спадщини, зокрема, через відсутність інформації про смерть спадкодавця, тоді правових підстав для визначення додаткового строку для прийняття спадщини немає.

До того ж у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17

(провадження № 61-22315сво18) міститься висновок про те, що добросовісність - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборона суперечливої поведінки) базується на римській правовій максимі - non concedit venire contra factum proprium (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

У справі, що переглядається, різні пояснення позивача про взаємовиключні обставини, які зумовили пропуск строку для прийняття спадщини, наведені у позовній заяві та відповіді на відзив на позовну заяву, свідчать про його суперечливу та не цілком добросовісну поведінку.

Верховний Суд, враховуючи, що тривалість пропуску строку для прийняття спадщини становить понад п`ять місяців, а також встановлені судами обставини, погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що позивач не довів існування об`єктивних та неподоланних перешкод для прийняття спадщини у встановлений законом строк, а отже, не довів, що пропуск строку відбувся з поважних причин.

Безпідставне надання додаткового строку для прийняття спадщини є порушенням правової визначеності як елемента верховенства права та є незаконним втручанням у права спадкоємців, які прийняли спадщину, а у випадку відсутності таких спадкоємців - в інтереси територіальної громади, яка має право на визнання спадщини відумерлою.

Установивши, що ОСОБА_1 пропустив строк для прийняття спадщини, не навівши обставин, що створювали об`єктивні та непереборні труднощі для нього щодо подання такої заяви, суди першої та апеляційної інстанцій правильно застосували норми матеріального права, частину третю статті 1272 ЦК України, за змістом якої підлягає визначенню додатковий строк для прийняття спадщини лише за наявності поважної причини, а тому дійшли обґрунтованих висновків про відсутність підстав для надання ОСОБА_1 додаткового строку для прийняття спадщини.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 565/1145/17 (провадження № 61-38298св18), від 20 вересня 2021 року у справі № 206/3473/20 (провадження № 61-10735св21), від 12 жовтня 2021 року у справі № 953/8112/20 (провадження № 61-10272св21), від 08 грудня 2021 року у справі № 205/3310/20 (провадження № 61-2087св21).

У постанові Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 565/1145/17 (провадження № 61-38298св18) звернуто увагу на те, що, вирішуючи питання визначення особі додаткового строку, суд досліджує поважність причини пропуску строку для прийняття спадщини. Потрібно виходити з того, що поважними є причини, пов`язані з об`єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій. Поважними причинами пропуску строку визнаються, зокрема, тривала хвороба спадкоємців; велика відстань між місцем постійного проживання спадкоємців і місцем знаходження спадкового майна; складні умови праці, які, зокрема, пов`язані з тривалими відрядженнями, в тому числі закордонними; перебування спадкоємців на строковій службі у складі Збройних Сил України; необізнаність спадкоємців про наявність заповіту тощо.

За обставинами цієї справи, спадкоємець був необізнаний про наявність заповіту, складеного на його користь, оскільки спадкова справа після смерті спадкодавця не заводилася, й відповідно не були здійснені повідомлення та виклик спадкоємця за заповітом, тому Верховний Суд погодився з висновком суду апеляційної інстанції про поважність причин пропуску позивачем строку для прийняття спадщини.

У постановах від 20 вересня 2021 року у справі № 206/3473/20

(провадження № 61-10735св21) та від 12 жовтня 2021 року у справі № 953/8112/20 (провадження № 61-10272св21) Верховний Суд виснував, що правила частини третьої статті 1272 ЦК України можуть бути застосовані, якщо:

1) у спадкоємця були перешкоди для подання такої заяви; 2) ці обставини визнані судом поважними. Якщо ж у спадкоємця об`єктивних перешкод для подання заяви не було, а він не скористався правом на прийняття спадщини через відсутність інформації про смерть спадкодавця, то правових підстав для визначення додаткового строку для прийняття спадщини не було.

У справі № 206/3473/20 (провадження № 61-10735св21) Верховний Суд погодився з висновками суду апеляційної інстанції про задоволення позову, оскільки за обставинами справи позивач з незалежних від нього причин не подав до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини (за місцем відкриття спадщини м. Дніпро), оскільки з 15 грудня 2018 року до 15 грудня 2020 року проживав у м. Києві. У зв`язку із запровадженням карантину з 12 березня до 31 серпня 2020 року в Україні діяли певні обмеження, внаслідок чого було зупинено рух громадського транспорту, обмежено пересування громадян, обмежено прийом громадян державними нотаріальними конторами, що вплинуло на пропуск позивачем шестимісячного строку звернення до державного нотаріуса із заявою про прийняття спадщини після смерті його батька. Обов`язковість дотримання карантинних обмежень і запобігання зараженню й поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19) створили позивачу перешкоди у тому, щоб своєчасно подати до державного нотаріуса заяву про прийняття спадщини після смерті батька. Також враховано, що пропуск є незначним (із заявою про прийняття спадщини позивач звернувся через два місця після закінчення шестимісячного терміну, на які, зокрема, припадали карантинні обмеження).

Верховний Суд у справі № 953/8112/20 (провадження № 61-10272св21) погодився з висновками апеляційного суду про задоволення позову, який керувався тим, що пропущений позивачем строк для подання заяви про прийняття спадщини є незначним та складає лише два робочі дні. Також суди врахували обмеження, які діяли в Україні з 12 березня до 31 серпня 2020 року у зв`язку із запровадженням карантину, внаслідок чого було обмежено прийом громадян державними нотаріальними конторами й приватними нотаріусами, що створило позивачу перешкоди у тому, щоб своєчасно подати до нотаріуса заяву про прийняття спадщини після смерті матері. Також за обставинами цієї справи позивач є єдиним спадкоємцем матері, яка за життя склала заповіт на його ім`я.

Подібні висновки щодо застосування частини третьої статті 1270

ЦК України Верховний Суд зробив і в постанові від 08 грудня 2021 року

у справі № 205/3310/20 (провадження № 61-2087св21). У цій постанові Верховний Суд зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували обмеження, запроваджені через введення карантину, а також те, що пропуск такого строку є незначним за тривалістю (із заявою про прийняття спадщини позивач через 21 день після закінчення шестимісячного терміну, на які, зокрема припадали карантинні обмеження). Верховний Суд виснував, що запроваджені в Україні карантинні обмеження, що підлягають врахуванню разом з особливостями трудової діяльності позивача, який є водієм автомобіля далекого слідування та виконує рейси не лише Україною, а й за її межами, свідчать про наявність об`єктивних істотних труднощів у позивача для своєчасного подання заяви про прийняття спадщини після смерті матері. Також за обставинами цієї справи інших спадкоємців окрім позивача не було.

В оцінці доводів касаційної скарги про неврахування судами першої та апеляційної інстанцій наведених висновків, Верховний Суд врахував, що вирішуючи питання поважності причин пропущення шестимісячного строку, визначеного статтею 1270 ЦК України, для прийняття спадщини, суд має враховувати, що такі причини визначаються індивідуально в кожному конкретному випадку з огляду на обставини кожної справи, про що наголошено у постанові Верховного Суду від 13 березня 2020 року у справі № 314/2550/17 (провадження № 61-41480св18).

З урахуванням обставин справи, що переглядається, висновки судів першої та апеляційної інстанцій не суперечать загальним правовим висновкам, викладеним у наведених у касаційній скарзі постановах Верховного Суду, тому доводи касаційної скарги в цій частині є безпідставними. Інші висновки, викладені в згаданих постановах, не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки суди виходили з конкретних обставин кожної із цих справ та доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності, тобто їх сформульовано у справах, фактичні обставини яких є відмінними від обставин справи, що переглядається.

Так, у справі, що переглядається, ОСОБА_1 не надав доказів того, що під час перебування на роботі у плаванні на морському судні він не мав можливості зійти на берег у порту через протипандемічні заходи у зв`язку із поширенням коронавірусної хвороби, або ж не міг відправити заяву поштою в паперовому чи в електронному вигляді, а незнання про смерть спадкодавця не створює передумов для визначення додаткового строку для прийняття спадщини. Отже, у цій справі позивач не надав безспірних доказів на підтвердження поважності причин пропуску строку для звернення із заявою про прийняття спадщини, не довів наявності об`єктивних, непереборних, істотних труднощів, які перешкоджали поданню цієї заяви у встановлений законом строк, що згідно статті 81 ЦПК України є його процесуальним обов`язком, тому оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в позові є законними й обґрунтованими.

Доводи касаційної скарги про те, що суди не дослідили докази та обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, не підтвердилися. Інші доводи касаційної скарги зводяться до непогодження з ухваленими судами першої та апеляційної інстанцій судовими рішеннями, а також до необхідності здійснення переоцінки досліджених судами доказів.

#судовапрактика #спадковіспори 

🤗Канал ЦДСП у "Telegram": https://t.me/cdoslidzennasp