Позов спадкоємця про зняття арешту з майна. Питання (не)належного відповідача

Постанова 09.08.2021, справа № 285/2558/19, провадження № 61-19356св20, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати КЦС: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач),Карпенко С. О., Стрільчука В. А., https://reyestr.court.gov.ua/Review/98947544

---

У липні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому просила зняти арешт з майна за постановами державного виконавця від 16.07.2010 та від 14.02.2015 за виконавчим провадженням з примусового виконання виконавчого листа, виданого 11.06.2010 місцевим судом про стягнення з ОСОБА_3 та ОСОБА_2 солідарно на користь Банку заборгованості за кредитним договором; скасувати відповідні записи про проведену державну реєстрацію арештів.  Відповідачем в позові був вказаний ВДВС; третя особа - приватний нотаріус.  Позов був обґрунтований тим, що ОСОБА_1 є рідним братом ОСОБА_2, який помер. ОСОБА_1 був єдиним спадкоємцем ОСОБА_2. При зверненні до нотаріуса ОСОБА_1 було відмовлено у задоволенні заяви про прийняття спадщини на тій підставі, що на квартиру, яка належала спадкодавцю ОСОБА_2 , накладено арешт. ОСОБА_1 звернувся за зняттям арешту до ВДВС та отримав відмову, що і змусило звернутися з позовом до суду. Місцевий суд рішенням від 13.01.2020 позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив; рішення мотивоване тим, що арешт порушує право на спадщину позивача, внаслідок чого він позбавлений змоги в повному обсязі користуватися та розпоряджатися своїм майном на власний розсуд, підстав для продовження обтяження на майно суд не вбачав, а тому дійшов висновку, що право позивача підлягає судовому захисту у заявлений позивачем спосіб. Апеляційний суд постановою від 04.11.2020 ухвалив нове  рішення, яким відмовив ОСОБА_1 у задоволенні позову; постанова мотивована тим, що позов пред’явлений до неналежного відповідача.  Верховний Суд залишив постанову апеляційного суду без  змін, вказавши, що апеляційний суд дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову у зв`язку із пред`явленням його до неналежного відповідача; доводи касаційної скарги про те, що оскільки позивач не є власником відповідного спадкового майна, а тому при розгляді цієї справи відповідачем не обов`язково має бути особа, в інтересах якої накладено арешт на спадкове майно Верховний Суд відхилив, вказавши, що в силу ч.5 ст. 1268 ЦК України позивачу як спадкоємцю який прийняв спадщину після смерті боржника ОСОБА_2 , спадщина належить з часу її відкриття, а тому при розгляді відповідної категорії справ (враховуючи підстави та предмет позову) належним відповідачем є виключно особа, в інтересах якої такий арешт застосовано (стягувач у виконавчому провадженні).

---

Позиція Верховного Суду

Ø У постанові ВП ВС від 26.11.2019 року в справі № 905/386/18 зроблено висновок, що «при розгляді скарг стягувача чи боржника на дії органу ДВС, пов`язані з арештом і вилученням майна та його оцінкою, господарський суд перевіряє відповідність цих дій приписам ст.57, 58 Закону України «Про виконавче провадження». Вимоги інших осіб щодо належності саме їм, а не боржникові майна, на яке накладено арешт, реалізуються шляхом подання ними з додержанням правил юрисдикційності позову до боржника та особи, в інтересах якої накладено арешт, про визнання права власності на майно і звільнення його з-під арешту. В такому ж порядку розглядаються вимоги осіб, які не є власниками майна, але володіють ним з підстав, передбачених законом. Орган ДВС у відповідних випадках може залучатися судом до участі у справах як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору. Відповідачем у справах за позовами про звільнення з-під арешту майна є боржник або особа, в інтересах якої накладено арешт на майно у виконавчих провадженнях, оскільки задоволення такого позову може безпосередньо вплинути на права та законні інтереси сторін спірних відносин щодо такого майна».

Ø Відповідно до ч.1 та 3 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Ø Згідно із статтею 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.

Ø Після спливу строків, зазначених у ч.1 та 2 цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача.

Ø Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд починається спочатку.

Ø Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов`язку відповідати за даним позовом. Установлення цієї обставини є підставою для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Для визнання відповідача неналежним, крім названої обставини, суд повинен мати дані про те, що обов`язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Визнати відповідача неналежним суд може тільки в тому випадку, коли можливо вказати на особу, що повинна виконати вимогу позивача, тобто належного відповідача.

Ø Статтею 175 ЦПК України встановлено, що викладаючи зміст позовної заяви, саме позивач визначає коло відповідачів, до яких він заявляє позовні вимоги.

Ø ВП ВС у постанові від 17.04.2018 у справі № 523/9076/16-ц (касаційне провадження № 14-61цс18) зробила правовий висновок про те, що пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо неналежного відповідача. Тобто визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

Ø Отже, пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

Ø Згідно із ч.2 ст.416 ЦПК України та ч.1 ст. 417 ЦПК України висновок ВП ВС про те, як саме повинна застосовуватися норма матеріального права, є обов`язковим для застосування судами.

Ø У справі, що переглядається, …. ВДВС … не є ані боржником, ані особою, в інтересах якої накладено арешт на спірне нерухоме майно.

Ø Апеляційним судом обґрунтовано встановлено, що особа, в інтересах якої накладено арешт на відповідне спадкове майно в межах ВП № 20260056 постановою від 16.07.2010 та в межах ВП № 42272038 постановою від 14.02.2015, є Банк (або його правонаступник). Воно до участі в справі як відповідач не залучене, клопотань про залучення його відповідачем за цим позовом позивач не заявляв, що є підставою для відмови у задоволенні позову.

Ø Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що оскільки позивач не є власником відповідного спадкового майна, а тому при розгляді цієї справи не обов`язково має бути її стороною - відповідачем, особа, в інтересах якої накладено арешт на спадкове майно, оскільки в силу ч.5 ст. 1268 ЦК України позивачу як спадкоємцю який прийняв спадщину після смерті боржника ОСОБА_2 , спадщина належить з часу її відкриття, а тому при розгляді відповідної категорії справ (враховуючи підстави та предмет позову) належним відповідачем є виключно особа, в інтересах якої такий арешт застосовано (стягувач у виконавчому провадженні).

Ø Позивач не позбавлений права на подання відповідного позову із визначенням належного складу учасників (сторін та третіх осіб), з метою захисту своїх прав та інтересів.

ПИТАННЯ ВІДШКОДУВАННЯ ВИТРАТ НА ПОХОВАННЯ

Постанова 02.11.2021, справа № 409/656/19, провадження № 61-3020св21, ВС у складі колегії суддів Другої судової палати КЦС: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Тітова М. Ю., https://reyestr.court.gov.ua/Review/100734784

---

Після смерті ОСОБА_4 організацією поховання займалася ОСОБА_1 (Позивач), отримала допомогу на поховання 3200,00 грн та витратила на предмети ритуальної належності, необхідні для поховання ОСОБА_4 , і ритуальні послуги 10 450,00 грн; понесла витрати на проведення поминальних обідів на загальну суму 6 660,00 грн та 500,00 грн на послуги автоперевезення. Спадкоємцем ОСОБА_4 є його син - ОСОБА_2 (Відповідач) , який прийняв спадщину після смерті батька шляхом звернення до нотаріуса та отримав свідоцтво про право на спадщину за законом.  У березні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому просила встановити факт того, що вона та ОСОБА_4 проживали однією сім`єю як чоловік і дружина без реєстрації шлюбу в період з грудня 2016 року до дня смерті ОСОБА_4; визнати право спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_4 на автомобіль ; стягнути з ОСОБА_2 компенсацію витрат на поховання та виконання обрядових дій у розмірі 17 610,00 грн. Місцевий суд рішенням від 12.11.2020, яке залишене без змін апеляційним судом (постанова від 25.01.2021), позов задовольнив частково,  Стягнув з ОСОБА_3, яка діє як законний представник в інтересах ОСОБА_2 , на користь ОСОБА_1 витрати на поховання в розмірі 4 250,00 грн та 202,92 грн судового збору. В решті позову відмовив.  Рішення мотивоване тим, що відповідач, як єдиний спадкоємець після смерті ОСОБА_4 , повинен відшкодувати ОСОБА_1 витрати на поховання спадкодавця в розмірі 4 250,00 грн, які підтверджені належними і допустимими доказами; решта позовних вимог ОСОБА_1  є недоведеними. Верховний Суд залишив касаційну скаргу без задоволення, вказавши, що аргументи касаційної скарги в частині щодо стягнення витрат на поховання, які зводяться до незгоди з необхідністю повернути позивачу здійснені нею витрати на поховання ОСОБА_4 , незважаючи на прийняття відповідачем спадщини після його смерті, не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваній частині, якими  у повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка.

---

Позиція Верховного Суду

Ø Спадкоємці зобов`язані відшкодувати розумні витрати, які були зроблені одним із них або іншою особою на утримання, догляд, лікування та поховання спадкодавця (ч.1 ст.1232 ЦК України).

Ø При покладенні на спадкоємців обов`язку щодо покриття витрат на поховання спадкодавця необхідно враховувати, що такі витрати повинні бути розумними, в тому числі щодо їх розміру та необхідності здійснення.

Ø Статтею 2 Закону України «Про поховання та похоронну справу» передбачено, що поховання померлого - комплекс заходів та обрядових дій, які здійснюються з моменту смерті людини до поміщення труни з тілом або урни з прахом у могилу або колумбарну нішу, облаштування та утримання місця поховання відповідно до звичаїв та традицій, що не суперечать законодавству.

Ø Під комплексом заходів та обрядових дій розуміється, зокрема, організація поховання померлого і проведення у зв`язку з цим ритуальних послуг відповідно до місцевих умов.

Ø У справі, що переглядається, суди встановили, що позивач, яка не є спадкоємцем ОСОБА_4 , понесла витрати з проведення поховання ОСОБА_4 , спадкоємцем якого є відповідач.

Ø Виходячи з визначення понять «поховання» та «предмети ритуальної належності»   ОСОБА_1 витратила на поховання ОСОБА_4 7 450,00 грн, що підтверджується належними та допустимими доказами, та отримала державну матеріальну допомогу на його поховання в розмірі 3 200,00 грн.  

Ø Ураховуючи наведене, висновок суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, про те, що відповідач, як єдиний спадкоємець після смерті ОСОБА_4 , повинен відшкодувати ОСОБА_1 витрати на поховання спадкодавця у розмірі 4 250,00 грн, є законним і обґрунтованим, адже    ОСОБА_2 прийняв спадщину після смерті батька, а не відмовився від неї.

Ø Аргументи касаційної скарги висновки судів в частині щодо стягнення витрат на поховання зводяться до незгоди з необхідністю повернути позивачу здійснені нею витрати на поховання ОСОБА_4 , незважаючи на прийняття відповідачем спадщини після його смерті, та не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваній частині, якими  у повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка.

Ø Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не встановив.

ДОМОВЛЕНІСТЬ З ВІДПОВІДАЧЕМ ЩОДО РЕЖИМУ КОРИСТУВАННЯ НЕРУХОМИМ МАЙНОМ, ЩО ВХОДИТЬ ДО СПАДКОВОГО МАЙНА, НЕ МОЖЕ БУТИ ПОВАЖНОЮ ПРИЧИНОЮ ПРОПУСКУ СТРОКУ ПОЗОВНОЇ ДАВНОСТІ ДЛЯ ЗВЕРНЕННЯ ДО СУДУ З ПОЗОВОМ ПРО ВИЗНАННЯ НЕДІЙСНИМИ ЗАПОВІТУ ТА СВІДОЦТВА ПРО ПРАВО НА СПАДЩИНУ

Постанова 02.11.2021, справа №369/12666/15-ц, провадження № 61-13359св21 ВС у складі колегії суддів Першої судової палати КЦС: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Усика Г, І., https://reyestr.court.gov.ua/Review/100778783

---

У листопаді 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , треті особи: приватний та державний нотаріуси, просив визнати недійсним заповіт, визнати недійсним та скасувати свідоцтва про право на спадщину за заповітом, скасувати запис. Свої вимоги обґрунтовував тим, що померла його дружина - ОСОБА_4 , після смерті якої відкрилась спадщина на 1/2 частини ж/б з надвірними будівлями. Право власності на 1/8 частини вказаного будинку успадковано ним як обов`язкова частка у спадщині, інші 3/4- відповідачем на підставі заповіту, складеного 24.07.2007 та посвідченого приватним нотаріусом. На підставі вказаного заповіту відповідачу видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом. Інша 1/2 частини будинку належать сестрі спадкодавця. Після смерті дружини йому стало відомо про заповіт на ім’я ОСОБА_2, проте всі питання були залагоджені домовленістю щодо  режиму користування нерухомим майном, що входить до спадкового майна, що включала в себе в т. ч недоторканість частки, яку оформив позивач як обов’язкова частка в спадщині, і тому позивач  процесу визнання заповіту недійсним не розпочинав. Та після того, як Відповідач вийшла заміж у 2011 році, то разом з третьою особою вирішили позбавити його права власності на його частку у власності на будинок та через суд домоглися припинення права власності позивача на 1/8 частину спірного ж/б.  Позивач звернувшись до суду доводив, що його померла дружина на час складання оспорюваного заповіту не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними з огляду на її стан здоров`я та вживання нею лікарських препаратів, а тому просив оспорюваний заповіт визнати недійсним, як і свідоцтво про право на спадщину за заповітом та скасувати запис про право власності; також просив визнати причину пропуску строку звернення до суду поважною та поновити його. Місцевий суд рішенням від 15.03.2021, яке залишене без змін апеляційним судом (постанова від 07.07.2021), у задоволенні позову відмовив; суди виходили з того, що позивач довів, що на час складення та підписання оспорюваного заповіту ОСОБА_4 не могла усвідомлювати свої дії та керувати ними, разом з тим пропущено строк позовної давності. Верховний Суд відмовив у задоволенні касаційної скарги, вказавши, що суди дійшли обґрунтованого висновку про доведенність позовних вимог, однак та обставина, що ОСОБА_1 після смерті своєї дружини домовився з відповідачем щодо режиму користування нерухомим майном, що входить до спадкового майна, не може бути визнано судом поважною причиною пропуску такого строку,а тому суди правильно відмовили у задоволенні позову.

---

Позиція Верховного Суду

Ø За змістом ст.1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Ø Відповідно до визначення, яке міститься в ст.1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Ø Згідно з ч.1, 2 ст.1257 ЦК України заповіт, складений особою яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Ø Згідно з ч.2 ст.1267 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Ø Стаття 203 ЦК України містить загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним        і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Ø Отже, заповіт, як односторонній правочин підпорядковується загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів. Недійсними є заповіти: 1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; 2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту); 3) складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складання тощо).

Ø Згідно з частиною першою статті 30 ЦК України цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов`язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

Ø Стаття 225 ЦК України визначає правові наслідки вчинення правочину дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, зокрема, відповідно до частини першої цієї статті правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Ø Правила ст.225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін.

Ø Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів.

Ø Зазначений висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постанові ВС від 30.03.2021 у справі № 650/1252/17 (провадження № 61-18032св20).

Ø Крім того, ВС у складі Об`єднаної палати КЦС у постанові від 11.11.2019 в справі № 496/4851/14-ц (провадження №61-7835сво19) вказав, що підставою для визнання правочину недійсним згідно ч.1 ст.225 ЦК України може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та керувати ними.

Ø Для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій ч.1 ст.225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, і в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях.

Ø Аналогічні висновки містяться у постановах ВС: від 19.06.2019 у справі № 554/11179/13-ц (провадження № 61-30685св18), від 02.11.2020 року у справі № 326/81/15 (провадження № 61-837св19).

Ø Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Ø Враховуючи викладене, суди, встановивши фактичні обставини у справі, дійшли обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_1 належними та допустимими доказами довів, що при посвідченні спірного заповіту його дружина - ОСОБА_4 за станом свого здоров`я не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними та що у неї було відсутнє волевиявлення на складання оспорюваного заповіту.

Ø Разом із тим, особа, яка вважає, що її права або інтереси порушені, може звернутися до суду за їх захистом лише в межах визначеного законодавством строку.

Ø Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст.257 ЦК України).

Ø Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч.4 ст. 267 ЦК України).

Ø Частинами1 та 5 ст.261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Ø У постанові ВП ВС від 20.11.2018 у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18) сформульовано висновок про те, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад   захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Аналіз статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов. ВП ВС  зазначає, що позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше.

Ø Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.

Ø Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у ст.261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Ø У постанові 16.06.2020 у справі № 372/266/15-ц (провадження № 14-396цс19) ВП ВС  зазначила, що суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє  у задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем (див., зокрема, постанови ВП ВС від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, від 31.10.2018 у справі № 367/6105/16, від 07.11.2018 у справі № 575/476/16, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (п.73), від 28.11.2018 у справі  № 504/2864/13 (п.80), від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15 (п.61), № 522/2201/15 (п.62) та №522/2110/15 (п.61), від 07.08.2019 у справі № 2004/1979/12 (п.71), від 18.12.2019 у справі № 522/1029/18 (пункт 134)).

Ø Установивши, що ОСОБА_1 дізнався про оскаржуваний ним заповіт ще у грудні 2008 року, а із позовом він звернувся лише в листопаді 2015 року, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підставі для відмови у позові про визнання заповіту недійсним  з огляду на пропуск позивачем позовної давності, про застосування якої заявлено ОСОБА_2 .

Ø При цьому позивач не навів поважних причин пропуску такого строку. Та обставина, що ОСОБА_1 після смерті своєї дружини домовився з відповідачем щодо режиму користування нерухомим майном, що входить до спадкового майна, не може бути визнано судом поважною причиною пропуску такого строку.

Ø У своїй касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 вказує на необхідність відступлення від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах ВП ВС від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, від 31.10.2018 у справі № 367/6105/16, від 07.11.2018 у справі № 575/476/16-ц, від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16, які застосовані судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

Ø У вказаних постановах ВП ВС сформульовано висновок про те, що для правильного застосування ч.1 ст.261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

Ø Необхідність відступу від висновків, викладених у цих постановах заявник обґрунтовує обставинами, які передували виникненню цього спору, характером спірних правовідносин, відносин між самими сторонами у справі, а також новим підходом ВП ВС до інституту позовної давності. Заявник вказує, що судами попередніх інстанцій безпідставно не враховано доводів позивача про те, що відповідач скористалась пригніченим та виснаженим станом останнього пов`язаним із боротьбою за життя покійної ОСОБА_4 (хворіла з 1970 року та в 2001 року відбувся рецедив раку) та горем втрати коханої дружини, довірливим ставленням позивача до неї, ОСОБА_2 свідомо ввела його в оману та створила сприятливі умови для позбавлення його можливості своєчасно ініціювати питання оскарження заповіту в судовому порядку. У зв`язку із чим, позивач не міг об`єктивно сприймати всі ризики пов`язані із порушенням відповідачем усних домовленостей та усвідомив їх лише в момент, коли його права на майно були порушені.  

Ø Оцінюючи наявність обґрунтованих підстав для передачі справи на розгляд ВП ВС з метою відступу від попередніх висновків, суд виходить із такого.

Ø Для відступ від правової позиції потрібна сукупність підстав, які зумовлюють необхідність повністю або частково відмовитися від попереднього висновку щодо певного питання на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм з метою усунення вад попереднього рішення чи групи рішень (їхня неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість), що пов`язано зі зміною суспільних відносин та усунення суперечностей між принципом правової визначеності та концепцією «живого права» (динамічного тлумачення права) як складовими верховенства права.

Ø Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для відступу від висновків, оскільки позиція про застосування позовної давності ґрунтується на тлумаченні норм матеріального права, яка залишається незмінною. Заявник вважає, що тлумачення норми права повинно залежати від обставин конкретної справи, з чим Верховний Суд не погоджується. Тлумачення правових норм, яке полягає  у з`ясуванні, осмисленні дійсного змісту норм права з метою її застосування, не може залежати (чи змінюватись) від обставин конкретної справи.

ПИТАННЯ ПРАВА НА СПАДКУВАННЯ ЗА ЗАКОНОМ НА ПІДСТАВІ СТ.1264 ЦК УКРАЇНИ (ПРОЖИВАННЯ ЗІ СПАДКОДАВЦЕМ ОДНІЄЮ СІМ’ЄЮ НЕ МЕНШЕ 5 РОКІВ)

Постанова 02.11.2021, справа № 753/11869/18, провадження № 61-9894св21, ВС у складі колегії суддів Другої судової палати КЦС: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Тітова М. Ю., https://reyestr.court.gov.ua/Review/100734783

---

У червні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому просила встановити факт, що має юридичне значення для визнання за нею права на спадщину після померлої ОСОБА_4, а саме: проживання її зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини.  На обґрунтування заявлених вимог ОСОБА_1 посилалася на те, що вона з ОСОБА_4 проживала однією сім`єю майже 20 років до для смерті;  між ними склалися стосунки як між матір`ю і донькою, вони були пов`язані спільним побутом, мали взаємні права та обов`язки. Після смерті ОСОБА_4 позивач її поховала і здійснює утримання спадкової маси, до якої належить квартира померлої.  Квартира АДРЕСА_1 , що належала ОСОБА_4 , і квартира, належна позивачу, розташовані поруч в одному будинку.  В установленому законом порядку після смерті ОСОБА_4 позивач звернулася із заявою про прийняття спадщини як спадкоємець четвертої черги за законом, однак отримати свідоцтво про право на спадщину не має можливості, оскільки необхідно встановити факт її проживання зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини.

Ураховуючи, що  встановлення факту проживання однією сім`єю їй необхідне для реалізації спадкового права як спадкоємця, ОСОБА_1 просила позов задовольнити. Місцевий суд рішенням від 15.02.2021, яке залишене без змін апеляційним судом (постанова від 19.05.2021)   в задоволенні позову відмовив із -за безпідставності; суди виходили з того, що саме по собі надання позивачем допомоги ОСОБА_4 за життя спадкодавця та її поховання не є доказом проживання однією сім`єю з нею за відсутності доказів спільного проживання, ведення спільного господарства, пов`язаності осіб спільним побутом, наявності взаємних прав та обов`язків. Надані позивачем чеки та квитанції не підтверджують обставин спільного ведення господарства з ОСОБА_4 , не підтверджують, за чиї саме кошти такі товари було придбано і для кого вони придбавалися. Верховний Суд залишив касаційну скаргу без задоволення, вказав, що встановивши ненадання належних і допустимих доказів на підтвердження обставин, які свідчать про проживання Позивачки разом із ОСОБА_4 однією сім`єю щонайменше п`ять років до дня її смерті, а також встановивши, що ОСОБА_1 разом зі своєю сім`єю проживала по сусідству, суди дійшли правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

---

Позиція Верховного Суду

Ø Відповідно до статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Ø Частиною 1 ст.1221 ЦК України передбачено, що місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця.

Ø Згідно зі ст.1258 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадщину почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняттям ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених ст.1259 цього Кодексу.

Ø У четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менше як п`ять років до часу відкриття спадщини (ст.1264 ЦК України).

Ø Статтею 3 СК України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Ø Для набуття права на спадкування за законом на підставі ст.1264 ЦК України необхідне встановлення двох юридичних фактів: а) проживання однією сім`єю із спадкодавцем; б) на час відкриття спадщини має сплинути щонайменше п`ять років, протягом яких спадкодавець та особа (особи) проживали однією сім`єю.

Ø Обов`язковою умовою для визнання осіб членами сім`ї, крім власне факту спільного проживання, є наявність спільного бюджету, спільного харчування, купівлі майна для спільного користування, участі у спільних витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини.

Ø Згідно зі ст.12, 81 ЦПК України обов`язок доведення тих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим ЦПК України, покладається на кожну із сторін.

Ø Встановивши, що позивач не надала належних і допустимих доказів на підтвердження обставин, які свідчать про її проживання разом із ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , однією сім`єю щонайменше п`ять років до дня її смерті, що давало би підстави для визнання позивача спадкоємцем четвертої черги після смерті ОСОБА_4, урахувавши підстави позову та встановлені у справі № 753/9989/16 обставини, а також встановивши, що ОСОБА_1 разом зі своєю сім`єю проживала по сусідству у квартирі АДРЕСА_2 , суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Ø Саме по собі надання позивачем допомоги ОСОБА_4 за її життя та її поховання не є доказом проживання однією сім`єю з нею за відсутності доказів спільного проживання, ведення спільного господарства, пов`язаності осіб спільним побутом, наявності взаємних прав та обов`язків, адже ОСОБА_4 з 22.03.2012 до дня її смерті перебувала на соціальному обслуговуванні держави як одинока, самотня й потребуюча надання соціальних послуг особа.

Ø Висновки судів не суперечать висновкам, викладеним у постановах ВС від 20.02.2019  у справі № 644/4284/17, від 08.05.2020 у справі № 643/3240/17, від 28.01.2019 у справі № 751/1413/17, від 27.02. 2019 у справі № 204/4448/15-ц, від 24.01.2020 у справі № 546/912/16-ц.

Ø Аргументи касаційної скарги про те, що позивач стоїть у черзі на отримання квартири, оскільки потребує збільшення житлової площі, тому успадкування квартири після смерті ОСОБА_4 вирішило би проблему з житлом у її родині,  на увагу не заслуговують, оскільки потреба в додатковому житлі не підтверджує факт проживання позивача зі спадкодавцем однією сім`єю не менше як п`ять років до часу відкриття спадщини.

ПИТАННЯ ВИЗНАННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА МАЙНО ЗА СПАДКОЄМЦЕМ ПО ЗАПОВІТУ, ЯКЩО Є СПАДКОЄМЕЦЬ ПО ЗАКОНУ (НЕПРАЦЕЗДАТНА ДРУЖИНА)

3.ПИТАННЯ ВИЗНАННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА МАЙНО ЗА СПАДКОЄМЦЕМ ПО ЗАПОВІТУ, ЯКЩО Є СПАДКОЄМЕЦЬ ПО ЗАКОНУ (НЕПРАЦЕЗДАТНА ДРУЖИНА)

---

Постанова 02 листопада 2021 року, справа № 572/1551/20, провадження № 61-1498св21, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати КЦС: Тітова М. Ю. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., https://reyestr.court.gov.ua/Review/100846753

---

У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з  позовом до ОСОБА_2 , міської ради, у якому просив визнати за ним право власності на квартиру, грошові вклади з належними до них відсотками, індексаціями та компенсаціями в Ощадбанку, як на спадкове майно після смерті ОСОБА_3. В обґрунтування позову зазначав, що помер його дід  ОСОБА_3 , після смерті якого залишилося вищевказане спадкове майно. Згідно з заповітом від 06.09.2018 усе своє майно дід заповів йому, тому він звернувся до нотаріуса, проте йому було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину, оскільки на день смерті заповідача за місцем, де він проживав, була зареєстрована дружина спадкодавця - ОСОБА_2. При цьому заявник стверджував. При цьому заявник стверджував, що хоча відповідач і була зареєстрована зі спадкодавцем, однак фактично проживала окремо. Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив позов задовольнити.  Місцевий суд рішенням від 07.09.2020, яке залишене без змін апеляційним судом (постанова від 20.12.2020), позов задовольнив частково, визнав за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку квартири та 1/2 частку грошового вкладу; суди виходили з того, що  хоча ОСОБА_3 склав заповіт, за яким заповідав заявнику все майно, однак на момент смерті заповідача його непрацездатна дружина була спадкоємцем першої черги за законом, заяву про відмову від спадщини не подавала та як особа, що має право на обов’язкову частку у спадщині спадкує половину від частки, яка б належала їй у випадку спадкування за законом.  Верховний Суд касаційну скаргу залишив без задоволення, вказавши, що позивач не довів факт того, що ОСОБА_2 фактично не проживала із  ОСОБА_3 на час відкриття спадщини, а також не спростував права відповідачки на обов'язкову частку у спадщині, а тому суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про часткове задоволення позову

---

Позиція Верховного Суду

Ø Відповідно до ст. 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Ø Спадкування здійснюється за заповітом або за законом (ст.1217 ЦК України).

Ø Частиною 1 ст.1222 ЦК України передбачено, що спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.

Ø Згідно зі ст.1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.

Ø Відповідно до ч.1 ст.1241 ЦК України малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка). Розмір обов'язкової частки у спадщині може бути зменшений судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення.

Ø Статтею 1258 ЦК України визначено черговість спадкування за законом, зокрема спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених ст.1259 ЦК України.

Ø У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у т. ч. зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки (ст.1261 ЦК України).

Ø За приписами ч.1 ст.1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Ø Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого ст.1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї (ч.3 ст.1268 ЦК України).

Ø Також згідно з п.3.21 та 3.22 глави 10 розділу 2 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом МЮУ від 22.02.2012 № 296/5, спадкоємець, який постійно проживав із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого ст. 1270 ЦК України, він не заявив про відмову від неї. У разі відсутності у паспорті такого спадкоємця відмітки про реєстрацію його місця проживання доказом постійного проживання із спадкодавцем може бути: довідка органу реєстрації місця проживання про те, що місце проживання спадкоємця на день смерті спадкодавця було зареєстровано за однією адресою зі спадкодавцем.

Ø Відповідно до вимог ст.1270 ЦК України для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.

Ø Спадкоємець за заповітом або за законом може відмовитися від прийняття спадщини протягом строку, встановленого ст.1270 ЦК України. Відмова від прийняття спадщини є безумовною і беззастережною (ч.1, 5 ст. 1273 ЦК України).

Ø Згідно з ч.1 ст. 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (ч.3 ст. 1296 ЦК України).

Ø Для вирішення питання щодо наявності підстав для застосування до спірних правовідносин положень ч.3 ст. 1268 ЦК України є необхідним встановлення місця проживання спадкодавця і спадкоємця.

Ø Відповідно до ч.1 ст. 29 ЦК України (в редакції, яка діяла на момент подання позовної заяви) місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

Ø Таким чином, положення ст.29 ЦК України не ставлять місце фактичного проживання особи в залежність від зареєстрованого місця її проживання.

Ø Право на вибір місця проживання закріплено у ст.33 Конституції України, відповідно до якої кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Ø Під місцем постійного проживання розуміється місце, де фізична особа постійно проживає. Тимчасовим місцем проживання є місце перебування фізичної особи, де вона знаходиться тимчасово (під час перебування у відпустці, відрядженні, зокрема у готелі чи у санаторії, тощо).

Ø Частина 3 ст.1268 ЦК України вимагає наявності фактичного проживання спадкоємця разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, а не лише реєстрацію місця проживання за адресою спадкодавця, що можуть бути відмінними один від одного.

Ø Апеляційний суд правильно вказав, що місце проживання необхідно відрізняти від місця перебування фізичної особи, тобто того місця, де вона не проживає, а тимчасово знаходиться.

Ø Відповідно до ч.1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Ø Установивши, що позивач ОСОБА_1 за допомогою належних та допустимих доказів не довів факт того, що ОСОБА_2 фактично не проживала із  ОСОБА_3 на час відкриття спадщини, а також не спростував права відповідачки на обов'язкову частку у спадщині, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про часткове задоволення позову.

Ø Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах ВС від 04.09.2019 в справі № 450/328/15-ц (провадження № 61-14110св18) та від 09.12.2020 в справі № 554/3192/16-ц (провадження № 61-114св20), оскільки висновки суду касаційної інстанції у наведених справах зроблені за встановлення інших фактичних обставин.