спадкування

🔥Постанова КЦС ВС від 13.12.2023 № 344/4418/22 (61-10405св23):  

📎https://reyestr.court.gov.ua/Review/115773490

👨‍⚖️Суддя-доповідач: Лідовець Р. А.

✅У випадку, якщо б позивач не був спадкоємцем першої черги, він дійсно не мав би підстав звертатися до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, аж доки б не дізнався про існування заповіту і така обставина могла бути підставою для подання заяви про надання додаткового строку для прийняття спадщини

✔️Статтею 1217 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Згідно із частиною першою статті 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.

Частиною першою статті 1270 ЦК України визначено, що для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.

За загальними положеннями про спадкування, право на спадщину виникає в день відкриття спадщини, спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою, для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (статті 1220, 1222, 1270 ЦК України).

Отже, право на спадщину виникає з моменту її відкриття, і закон зобов`язує спадкоємця, який постійно не проживав зі спадкодавцем, у шестимісячний строк подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.

Відповідно до частини третьої статті 1272 ЦК України за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.

За змістом цієї статті поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є причини, пов`язані з об`єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.

Правила частини третьої 1272 ЦК України про надання додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини можуть бути застосовані, якщо: у спадкоємця були перешкоди для подання такої заяви; ці обставини суд визнав поважними.

Законодавство не встановлює конкретний перелік поважних причин пропуску строку на подачу заяви про прийняття спадщини та такі причини оцінюються судом на власний розсуд, в кожному конкретному випадку та з урахуванням усіх обставин справи. Головною ознакою поважних причин є те, що вони унеможливлюють своєчасне звернення із заявою про прийняття спадщини.

Предметом спору є встановлення додаткового строку для прийняття спадщини позивачеві, оскільки останній після смерті своєї матері, будучи її спадкоємцем за заповітом, пропустив строк для прийняття спадщини. Обґрунтовуючи свої позовні вимоги, ОСОБА_1 вказував, що він до 2021 року не знав про існування заповіту, проживав за межами території України, тому не звертався до нотаріуса з відповідною заявою протягом визначеного законом строку.

Разом з тим, ОСОБА_2 заперечувала проти заявлених вимог та вказувала, що відсутні підстави для поновлення строку для прийняття спадщини.

Встановивши, що позивач є сином померлої, а відтак незалежно від наявності заповіту на його ім`я, він, у випадку, якщо бажав би прийняти спадщину, мав можливість звернутися до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини за законом, Верховний Суд погоджується з висновками судів про відсутність у цій справі підстав для надання додаткового строку для прийняття спадщини.

У випадку, якщо б позивач не був спадкоємцем першої черги, він дійсно не мав би підстав звертатися до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, аж доки б не дізнався про існування заповіту і така обставина могла бути підставою для подання заяви про надання додаткового строку.

Спадкове законодавство засновується на принципі переваги формального волевиявлення спадкодавця (заповіту) над положеннями закону, спадкоємці за законом спадкують тільки у випадках відсутності заповіту, визнання його недійсним, нерозподілення заповідачем усієї спадщини або неприйняття (відмови від прийняття) спадщини спадкоємцями, призначеними у заповіті (частина друга статті 1223 ЦК України).

Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 , оскільки незалежно від наявності заповіту позивач є спадкоємцем першої черги за законом, і відсутність даних про існування заповіту ніяк не впливала на його волевиявлення щодо подачі заяви про прийняття спадщини за законом. Проте, така заява позивачем у шестимісячний строк подана не була. Про наявність об`єктивних причин, що унеможливлюють своєчасне звернення із заявою про прийняття спадщини позивач не зазначає.

Зазначене узгоджується з правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 12 грудня 2019 року у справі № 711/5488/18 (провадження № 61-14553св19), від 07 серпня 2019 року у справі № 645/5049/17 (провадження № 61-2119св19).

Посилання касаційної скарги на застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у судових рішеннях Верховного Суду, які зазначені в касаційній скарзі, колегія суддів відхиляє, оскільки у зазначених справах встановлені інші обставини справи, відмінні від обставин справи, що є предметом касаційного перегляду. Зокрема, у справі, яка переглядається, установлено, що позивач з 1994 року проживав у США, повідомити нотаріусом про наявність заповіту було неможливим.

Посилання касаційної скарги про неврахування судом волі спадкодавця є безпідставним, так як суди не ставили заповіт на ім`я заповідача під сумнів, а спір стосувався визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини. Проте, через значний пропуск без поважних причин цього строку суди не знайшли підстав для задоволення позову в цій частині.

Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про неналежне повідомлення позивача про розгляд справи судом апеляційної інстанції, оскільки у матеріалах справи міститься заява ОСОБА_1 від 13 квітня 2023 року про отримання електронних повісток (а. с. 125), довідка про доставку повідомлення у додатку «Viber» про розгляд справи 01 червня 2023 року (а. с. 140), рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення (а. с. 143), довідка про доставку повідомлення у додатку «Viber» про розгляд справи 08 червня 2023 року (а. с. 148). Зазначене свідчить про дотримання судом апеляційної інстанції норм процесуального права щодо належного повідомлення позивача про розгляд справи. Крім того, у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про відкладення розгляду справи апеляційним судом було відмовлено та проведено судовий розгляд за участі представника ОСОБА_1 - адвоката Марущак В. І.

При цьому згідно із частиною п`ятою статті 130 ЦПК України, вручення судової повістки представникові учасника справи вважається врученням повістки і цій особі.

Відповідно до частини першої та третьої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частинами першою та шостою статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У частинах першій та другій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Інші наведені в касаційній скарзі аргументи не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій та не дають підстав вважати, що суди порушили норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у касаційній скарзі заявник, по своїй суті зводяться до переоцінки доказів та встановлення обставин, які не були встановлені судами, що в силу положень статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення в оскаржуваній частині без змін.

#судовапрактика #спадковіспори  

🤗Канал ЦДСП у "Telegram": https://t.me/cdoslidzennasp

Про визнання права власності на спадкове майно. Питання відповідача

🔥Постанова КЦС ВС від 14.12.2023 № 199/1204/21 (61-4074св23):    

📎https://reyestr.court.gov.ua/Review/115821780

👨‍⚖️Суддя-доповідач: Дундар І. О.

✅Належним відповідачем за вимогою про визнання права власності на спадкове мають бути спадкоємці, які прийняли спадщину, а при відсутності інших спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття - територіальні громади в особі відповідних органів місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини

✔️Для приватного права апріорі властивою є така засада як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справа № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23)).

В основі спадкування за законом знаходиться принцип черговості, який полягає у встановленні пріоритету прав одних спадкоємців за законом перед іншими. Кожна черга - це визначене коло осіб, з урахуванням ступеня їх близькості спадкодавцеві, яке встановлене законом на підставі припущення про те, що спадкодавець залишив би своє майно найближчим родичам, членам сім`ї, утриманцям і (або) іншим родичам до шостого ступеня споріднення (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 03 травня 2018 року в справі № 304/1648/14-ц (провадження № 61-6953св18)).

У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки (стаття 1261 ЦК України).

Згідно із статтею 1265 ЦК України у п`яту чергу право на спадкування за законом мають інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення.

Ступінь споріднення визначається за числом народжень, що віддаляють родича від спадкодавця. Народження самого спадкодавця не входить до цього числа. У п`яту чергу право на спадкування за законом мають інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення.

У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (частина друга статті 1223 ЦК України).

Позитивні юридичні факти, тобто ті, які повинні існувати на час відкриття спадщини і можуть зумовлювати, за передбачених в ЦК умов, виникнення права на спадкування за законом. Аналіз положень глави 68 ЦК України дозволяє стверджувати, що для спадкування за законом мають існувати чітко визначені юридичні факти, що підтверджують наявність: родинних відносин (певний ступінь споріднення зі спадкодавцем); квазіродинних відносин (усиновлення спадкоємця чи спадкодавця); сімейних відносин (шлюб зі спадкодавцем; проживання зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як 5 років до часу відкриття спадщини); відносин із утримання (перебування на утриманні спадкодавця спадкоємцем не менш як 5 років до часу відкриття спадщини) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 березня 2021 року в справі № 643/14592/18 (провадження № 61-15094св20)).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 листопада 2023 року у справі № 524/8967/21 (провадження № 61-8216св22) зазначено, що «у справах про визнання права власності у порядку спадкування належним відповідачем є спадкоємець (спадкоємці), який (які) прийняв (прийняли) спадщину, а у випадку їх відсутності, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття, належним відповідачем є відповідний орган місцевого самоврядування (див., зокрема постанови Верховного Суду: від 18 грудня 2019 року у справі № 265/6868/16-ц (провадження № 61-34234св18), від 19 травня 2020 року у справі № 175/1941/16-ц (провадження № 61-19798св18), від 31 березня 2021 року у справі № 463/4616/18 (провадження № 61-20505св19), від 23 лютого 2022 року в справі № 501/672/16-ц (провадження № 61-14670св21), від 01 березня 2023 року у справі № 604/1312/20 (провадження № 61-12430св22))».

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).

Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку (стаття 51 ЦПК України).

Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

У справі, що переглядається:

при зверненні з позовом до ОСОБА_2 , позивач просила встановити факт родинних відносин (батьківства) між нею та ОСОБА_3 , а саме, той факт, що ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , є батьком ОСОБА_1 ; визнати її спадкоємцем першої черги за законом по відношенню до спадкового майна, що залишилося після смерті її батька ОСОБА_3 ; визнати за нею право власності в порядку спадкування після смерті батька ОСОБА_3 на нерухоме майно;

рішенням П`ятихатського районного суду Дніпропетровської області від 10 березня 2021 року, яке залишено без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 11 серпня 2021 року, у цивільній справі № 190/704/20, за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту родинних відносин, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. У цій справі ОСОБА_1 просила встановити факт родинних відносин між нею і ОСОБА_3 , а саме, той факт, що вона є його рідною дочкою, оскільки встановлення факту родинних відносин між ними безпосередньо породжує юридичні наслідки і необхідне для оформлення права на спадщину. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження факту родинних відносин з померлим ОСОБА_3 , а обставини, на які посилалася позивач, не знайшли своє підтвердження під час розгляду справи;

ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 08 лютого 2022 року провадження у справі № 199/1204/21 в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту родинних відносин закрито на підставі пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України;

аналіз матеріалів цивільної справи свідчить про те, що у січні 2022 року ОСОБА_2 звернулась до ОСОБА_1 із зустрічною позовною заявою, у якій просила встановити факт родинних відносин, а саме те, що вона є двоюрідною сестрою ОСОБА_3 ; визнати за нею право власності в порядку спадкування на нерухоме майно в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_3 . Позовна заява мотивована, зокрема, тим, що приватним нотаріусом відмовлено їй у видачі свідоцтва про право на спадщину, яка відкрилася після смерті її двоюрідного брата ОСОБА_3 через те, що ОСОБА_2 не в повному обсязі надала всі документи на підтвердження родинних відносин з померлим;

ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 19 жовтня 2022 року, яка залишена без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 29 грудня 2022 року, зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа - приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Швецова Н. В., про встановлення факту родинних відносин та про визнання права власності залишено без розгляду;

при задоволенні позовних вимог суд першої інстанції вважав, що ОСОБА_1 доведено, що вона є донькою померлого ОСОБА_3 , а отже і спадкоємцем першої черги після його смерті; позивач як спадкоємець першої черги має право власності на спадкове майно;

при відмові у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції зробив висновок, що позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання спадкоємцем першої черги за законом та визнання права власності є недоведеними;

аналіз положень глави 68 ЦК України дозволяє стверджувати, що для спадкування за законом мають існувати чітко визначені юридичні факти, що підтверджують наявність родинних відносин (певний ступінь споріднення зі спадкодавцем);

позивач ОСОБА_1 зазначає, що вона є дочкою померлого ОСОБА_3 , а відповідач ОСОБА_2 вказує, що вона є двоюрідною сестрою померлого ОСОБА_3 . Позовної вимоги до органу місцевого самоврядування не пред`явлено, клопотань про залучення його до участі у справі як співвідповідача не заявлено;

суди не звернули увагу, що належним відповідачем за вимогою про визнання права власності на спадкове мають бути спадкоємці, які прийняли спадщину, а при відсутності інших спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття - територіальні громади в особі відповідних органів місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.

За таких обставин, апеляційний суд зробив передчасний висновок про скасування рішення суду першої інстанції та відмову в позові, а суд першої інстанції - про задоволення позову, не перевіривши, чи є відповідач двоюрідною сестрою спадкодавця, та, як наслідок, чи може вона бути належним відповідачем. Тому рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції слід скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

З урахуванням висновків щодо застосування норм права викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 листопада 2023 року у справі № 524/8967/21 (провадження № 61-8216св22), колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково; рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

#судовапрактика #спадковіспори 

🤗Канал ЦДСП у "Telegram": https://t.me/cdoslidzennasp

ВСТАНОВЛЕННЯ ФАКТУ РОДИНИХ ВІДНОСИН. ПИТАННЯ ПРОВАДЖЕННЯ (ОКРЕМЕ ЧИ ПОЗОВНЕ?)

ПОСТАНОВА 20.12.2023, справа №761/16555/23, провадження №61-13311св23, ВС у складі колегії суддів Другої судової палати КЦС: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М., Тітова М. Ю., https://reyestr.court.gov.ua/Review/115937391

---

У травні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою в порядку окремого провадження, просила встановити факт, що має юридичне значення, а саме факт, що вона є донькою ОСОБА_3, який помер, що є необхідним для оформлення права на спадщину. У своїй заяві позивач вказувала, що на момент смерті батька вона проживала разом із ним, тому вважається такою, що прийняла спадщину, зверталася до  нотаріуса з метою отримання свідоцтва про право на спадщину за законом та подальшого переоформлення на себе права власності на майно, яке належало батьку, однак нотаріус постановою від 03.05.2023 у видачі свідоцтва про право на спадщину їй відмовив, оскільки із поданих документів та інформації, отриманої нотаріусом шляхом доступу до державних реєстрів неможливо встановити факт родинних відносин між померлим та заявницею, що унеможливило видачу свідоцтва про право на спадщину за законом на її ім`я. Місцевий суд ухвалою від 29.05.2023, яка залишена без змін апеляційним судом (постанова від 29.08.2023) у відкритті справи відмовив, мотивував тим, що факт родинних відносин не підлягає встановленню в поряду окремого провадження, оскільки метою встановлення факту родинних відносин заявниці із померлим є оформлення спадщини, тому наявний спір про право щодо спадщини, і тому ОСОБА_1 необхідно звернутися до суду в порядку позовного провадження. Верховний Суд скасував судові рішення нижчих судів та направив справу до суду першої інстанції для продовження розгляду – вирішення питання про відкриття провадження у справі, вказавши на передчасність висновку судів про наявність спору про право, який має розглядатися у порядку позовного провадження; без відкриття провадження у справі неможливо встановити фактичні обставини щодо наявності спору про право.

---

Короткі висновки:

Ø Визначальною обставиною під час розгляду заяви про встановлення певних фактів у порядку окремого провадження є те, що встановлення такого факту не пов`язане з наступним вирішенням спору про право цивільне.

Ø Необхідність встановлення факту родинних відносин для отримання спадщини саме по собі не свідчить про наявність спору. Відмова нотаріуса у видачі свідоцтва про прийняття спадщини пов`язана суто з неможливістю встановлення факту родинних відносин між заявником та спадкодавцем з відповідних державних реєстрів.

---

Позиція Верховного Суду

Ø Відповідно до ч.1 ст.293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Ø Згідно з п.1 ч.1 ст.315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту родинних відносин між фізичними особами.

Ø Суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо із заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду (ч.4 ст.315 ЦПК України).

Ø У постанові ВС у складі ОП КЦС від 20.06.2019 у справі № 632/580/17 зроблено висновок, що юридичними фактами є певні факти реальної дійсності, з якими нормою права пов`язується настання правових наслідків, зокрема виникнення, зміна або припинення цивільних прав та обов`язків.

Ø Таким чином, визначальною обставиною під час розгляду заяви про встановлення певних фактів у порядку окремого провадження є те, що встановлення такого факту не пов`язане з наступним вирішенням спору про право цивільне.

Ø Під спором про право необхідно розуміти певний стан суб`єктивного права; спір є суть суперечності, конфлікт, протиборство сторін, спір поділяється на матеріальний і процесуальний. Таким чином, під час розгляду справ у порядку окремого провадження виключається існування спору про право, який пов`язаний з порушенням, оспорюванням або невизнанням, а також недоведенням наявності суб`єктивного права за умов, що є певні особи, які перешкоджають у реалізації такого права.

Ø Справи про спадкування розглядаються судами за правилами позовного провадження, якщо особа звертається до суду з вимогою про встановлення фактів, що мають юридичне значення, які можуть вплинути на спадкові права й обов`язки інших осіб та (або) за наявності інших спадкоємців і спору між ними. Якщо виникнення права на спадкування залежить від доведення певних фактів, особа може звернутися до суду із заявою про встановлення цих фактів, яка, у разі відсутності спору, розглядається за правилами окремого провадження.

Ø Статтею 1216 ЦК України встановлено, що спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Ø За правилами ст.1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Ø Відповідно до ч.3 ст.1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого ст.1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

Ø Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов висновку про те, що факт родинних відносин між ОСОБА_1 і ОСОБА_3 не підлягає встановленню у порядку окремого провадження, оскільки в цьому випадку існує спір про право, який підлягає розгляду у порядку позовного провадження.

Ø Проте з такими висновками судів погодитися не можна, оскільки вони не відповідають нормам права, які підлягають застосуванню.

Ø Суди мають встановлювати, між ким існує спір, хто є спадкоємцем у порядку, передбаченому спадковим правом (норми ЦК України), який би оспорював право заявника на прийняття спадщини, оскільки існування спору про право повинно бути реальним, а не гіпотетичним (див. постанови ВС від 07.11.2018 у справі № 336/709/18-ц, від 14.04.2021 у справі № 205/2102/19-ц, від 28.04.2021 у справі № 520/19532/19 (провадження №61-13709св20), від 15.11.2021 у справі № 554/10125/20 (провадження № 61-12758св21), від 03.08.2022 у справі № 759/12740/21 (провадження № 61-126св22)).

Ø Так, у заяві про встановлення факту  ОСОБА_1 зазначає, що вона є спадкоємицею після смерті батька, проте суди не перевірили її доводів, не встановили і у судових рішеннях не зазначили, хто є спадкоємцем у порядку, передбаченому спадковим правом (ЦК України), який би оспорював факт родинних відносин та право  ОСОБА_1 на прийняття спадщини, тобто не встановили коло спадкоємців, а також між ким існує спір, адже існування спору про право повинно бути реальним, а не гіпотетичним.

Ø Необхідність встановлення факту родинних відносин для отримання спадщини саме по собі не свідчить про наявність спору. Відмова нотаріуса у видачі свідоцтва про прийняття спадщини пов`язана суто з неможливістю встановлення факту родинних відносин між заявником та спадкодавцем з відповідних державних реєстрів.

Ø Отже, висновок судів про наявність спору про право, який має розглядатися у порядку позовного провадження, є передчасним і нічим не підтверджений. Без відкриття провадження у справі неможливо встановити фактичні обставини щодо наявності спору про право.

Ø Схожих за змістом висновків дійшов ВС у постановах від 14.12.2022 у справі № 180/2132/21, від 15.04.2020 у справі № 302/991/19.

Ø За викладених обставин ухвала суду першої інстанції про відмову у відкритті провадження у справі та постанова суду апеляційної інстанції не можуть вважатись законними і обґрунтованими та підлягають скасуванню, а справа - передачі до суду першої інстанції для продовження розгляду - вирішення питання про відкриття провадження у справі.

♻️Чи спадкується право на розірвання договору купівлі-продажу⁉️

Постанова КЦС ВС від 14.12.2023 у справі № 759/12085/20    

(https://reyestr.court.gov.ua/Review/115898841)

📘До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України).

📒Не входять до складу спадщини права та обов`язки, що нерозривно пов`язані з особою спадкодавця, зокрема: 1) особисті немайнові права; 2) право на участь у товариствах та право членства в об`єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами; 3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом; 5) права та обов`язки особи як кредитора або боржника, передбачені статтею 608 цього Кодексу (стаття 1219 ЦК України).

📍Зобов`язання припиняється смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов`язаним з його особою і у зв`язку з цим не може бути виконане іншою особою (частина перша статті 608 ЦК України).

📌Сутність права на розірвання договору купівлі-продажу не дозволяє зробити висновок, що воно має особистий характер та пов`язане із особою спадкодавця. Тому касаційний суд зауважує, що право на розірвання договору купівлі-продажу входить до складу спадщини.

ПОСВІДЧЕННЯ ЗАПОВІТУ ПОЗА МЕЖАМИ НОТАРІАЛЬНОГО ОКРУГУ

Постанова ВП ВС, 25.05.2021, справа №522/9893/17, https://reyestr.court.gov.ua/Review/98235794

18 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати КЦС ухвалив передати справу на розгляд ВП ВС з підстави, передбаченої п.7 п.1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України.

Ухвала обґрунтована тим, що визнання заповіту недійсним із мотивів розширеного розуміння вимог до форми і порядку його посвідчення порушить принцип свободи заповіту. За відсутності дефектів волі та волевиявлення заповідача при складанні і посвідченні заповіту кваліфікація останнього як недійсного з підстав, що прямо не передбачені ані статтею 1257 ЦК України, ані взагалі нормами глави 85 ЦК України, по суті скасовує вільне волевиявлення заповідача без можливості виразити свою волю шляхом складення іншого заповіту у зв`язку з його смертю. Тому колегія суддів вважала за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду України від 20 лютого 2013 року у справі № 6-2цс13, та вказати, що нотаріальне посвідчення нотаріусом заповіту поза межами свого нотаріального округу й недотримання ст.13-1 Закону України «Про нотаріат» не зумовлює недійсність (нікчемність чи оспорюваність) такого правочину, як вчинення заповіту.

Аналіз норм Книги шостої ЦК України свідчить, що її нормами визначені вимоги до особи заповідача (ст.1234 ЦК України), змісту заповіту (ст.1236-1240, 1246 ЦК України), загальні вимоги до форми заповіту (ст.1247 ЦК України), порядку його посвідчення нотаріусом (ст.1248, 1249, 1253 ЦК України), для яких законодавцем визначені і наслідки їх порушення.

Так, у ч.1 ст.1257 ЦК України встановлено правило про нікчемність заповіту, складеного з порушенням вимог ЦК України щодо особи заповідача, а також заповіту, складеного з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення.

При цьому, враховуючи, що за розташуванням вказана стаття є останньою у главі 85 ЦК України про спадкування за заповітом, за правилами розміщення правових норм стаття 1257 встановлює правові наслідки саме тих вимог, які викладені до форми та посвідчення заповіту у главі 85 ЦК України.

Форма заповіту має бути письмова, а порядок його посвідчення - різний: насамперед нотаріусом з додержанням вимог статей 1248, 1249 ЦК України, посадовою особою органів місцевого самоврядування (стаття 1251 ЦК України); іншими посадовими особами, зазначеними у частинах першій-шостій статті 1252 ЦК України, з додержанням вимог частини сьомої цієї статті.

Як наслідок, немає жодних підстав вважати, що посвідчення нотаріусом правочину поза межами свого нотаріального округу тягне нікчемність заповіту.

Відтак, якщо нотаріус посвідчив заповіт особи не в межах свого нотаріального округу, це не впливає на форму правочину і не підпадає під ті вимоги про порядок його посвідчення, які містяться в ЦК України та тягнуть нікчемність заповіту відповідно до частини першої статті 1257 ЦК України.

Це може бути додатково обґрунтовано такими обставинами.

По-перше, у цивільному законодавстві нікчемність правочинів передбачена у випадках, встановлених законом, підстав для чого у наведеній ситуації не вбачається.

По-друге, недійсність заповіту з мотивів розширювального розуміння вимог до форми і порядку його посвідчення, про які згадується у частині першій статті 1257 ЦК України, матиме наслідком порушення принципу свободи заповіту.

Стосовно заповіту і в контексті спірного у цій справі питання, що аналізується, слід звернути увагу на вимогу частини першої статті 203 ЦК України, за якою зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Отже, звертає на себе увагу те, що тут йдеться, по-перше, про зміст правочину, а не про його форму та порядок посвідчення; по-друге, про невідповідність змісту не законам, а саме актам цивільного законодавства.

При цьому вивчення змісту спірного заповіту та текстів судових рішень не дали жодних доводів для визначення актів цивільного законодавства, яким би суперечив зміст заповіту.

Посилання на вимоги статті 13-1 Закону України «Про нотаріат», пункту 2 глави 1 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусом України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, є недоречним виходячи з такого.

По-перше, наведені нормативно-правові акти не є актами цивільного законодавства у розумінні статті 4, частини першої статті 203 ЦК України.

По-друге, недотримання і порушення правових норм, що в них містяться, не може нести будь-яких негативних наслідків для особи, яка такого порушення не вчиняла, оскільки таке застосування норм права було б порушенням принципу розумності, добросовісності та справедливості (стаття 3 ЦК України).

Правове регулювання порядку посвідчення нотаріусом правочинів лежить поза сферою ЦК України і не є матеріальним правом.

Законодавство про нотаріат і нотаріальну діяльність не може чинити негативний вплив на матеріальне право - встановлювати підстави нікчемності правочину, якщо саме таких підстав для його нікчемності матеріальне право не містить.

Як приклад негативних наслідків, які містить нотаріальне законодавство, можна навести статтю 9 Закону України «Про нотаріат», яка передбачає наслідок заборон, що в ньому міститься, «недійсність нотаріальних дій». При всій вразливості такої правової конструкції вона вочевидь призводить до відсутності нотаріального посвідчення правочину.

Відтак правочин, посвідчений всупереч статті 9 вказаного Закону, буде вважатися укладеним з порушенням форми, і тому є нікчемним (стаття 219 ЦК України).

Нічого подібного не існує в разі порушення нотаріусом припису закону про діяльність у межах свого нотаріального округу.

У зв`язку із зазначеним та з урахуванням наведеної в цій постанові позиції Великої Палати Верховного Суду для вирішення подібної категорії спорів колегія суддів вважає за необхідне відступити від висновку про застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду України у справі № 6-2цс13 від 20 лютого 2013 року

ЧИ МОЖЕ ВІДМОВА ВІД ПРИЙНЯТТЯ СПАДЩИНИ БУТИ КВАЛІФІКОВАНА ЯК ФРАУДАТОРНИЙ ПРАВОЧИН

Постанова КЦС ВС від 11.10.2023 у справі № 205/2053/22, https://reyestr.court.gov.ua/Review/114757409

За своєю сутністю відмова від прийняття спадщини є одностороннім правочином.

Необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів. Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (постанова ВС від 05.04.2023 у справі № 523/17429/20, провадження № 61-2612св23 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/110083824)).

У справі, яка переглядається, з позовом про визнання відмови ОСОБА_3 від прийняття спадщини недійсною звернулися ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , як кредитори до боржника, посилаючись на порушення їх прав тим, що, маючи невиконані грошові зобов`язання перед позивачами, відповідач вчинив оспорюваний правочин, що призвело до його неплатоспроможності та завдало шкоди позивачам.

18 червня 2020 року ОСОБА_3 звернувся до нотаріальної контори із заявою про відмову від прийняття спадщини після смерті матері ОСОБА_7, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, на користь дочки померлої - ОСОБА_4 (т. 2, а. с. 82). ОСОБА_3 з 03.03.1992 зареєстрований в квартирі АДРЕСА_1 та на час відкриття спадщини проживав зі спадкодавцем у вказаній квартирі, іншого житла не має.

Підсумовуючи, Верховний Суд зазначає, що, ОСОБА_3, маючи з 2014 року невиконані грошові зобов`язання перед позивачами, та за відсутності інших активів, на які можливо звернути стягнення в рахунок погашення боргу, діючи недобросовісно під час виконання судових рішень про стягнення з нього заборгованості на користь позивачів, відмовився від прийняття спадщини на користь близького родича, внаслідок чого втратив свою платоспроможність перед кредиторами, при цьому, не маючи іншого житла, залишився проживати в квартирі, яка входить до спадкової маси. Враховуючи вищевикладені позиції ВС, беручи до уваги обставини справи у їх сукупності, воля ОСОБА_3 під час вчинення цього правочину не відповідала зовнішньому її прояву про реальний перехід права власності на нерухоме майно та була направлена на приховання майна від виконання судових рішень про стягнення з нього грошових коштів, тому цей правочин є фраудаторним.

Відмова ОСОБА_3 від прийняття спадщини на користь ОСОБА_4, з урахуванням встановлених обставин, є правочином, який вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (ст.3, 13 ЦК України), підлягає визнанню недійсним з підстав, визначених ч.1 ст.215 ЦК України, тому не регулюється положеннями ст.1274 ЦК України, зокрема і її ч.5, оскільки з позовом до суду звернувся не ОСОБА_3, а заінтересовані особи, права яких порушені оспорюваним правочином.

У правовідносинах, де позивачі, які звернулися до суду із позовом про визнання правочину недійсним, як такого, що спрямований на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (п.6 ст.3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (ч.3 ст.13 ЦК України), та які, як кредитори, мали на меті повернення майна боржнику задля можливості звернення на нього стягнення в рахунок погашення заборгованості, підлягало інше, ніж застосоване судами, правове регулювання, оскільки, з урахуванням встановлених обставин справ, відповідач, відмовляючись від спадщини на користь близького родича в період примусового виконання судових рішень про стягнення з нього на користь позивачів заборгованості у розмірі 545 557,13 грн, діяв очевидно недобросовісно.